Сяйво

— Вибачте, але це міжміський дзвінок.

— Ну, тоді, напевно, найкраще вам піти в аптеку. У них є таксофон.

— Спасибі.

Він вийшов надвір, пройшов по доріжці повз безіменного генерала Громадянської війни, й попрямував до ділового кварталу, сунувши руки в кишені. Голова гула як свинцевий дзвін. Свинцево-сірим було й небо, настало вже сьоме листопада, і з початком нового місяця погода почала псуватися. Уже кілька разів ішов сніг. У жовтні він теж випадав, але танув. Новий сніжок залишився, все покрила легка паморозь, що блищала на сонці, мов кришталь. Але сьогодні сонця не було, більше того, коли Джек підходив до аптеки, небо знову заплювало снігом.

Телефонна кабіна була в дальньому кінці приміщення, і Джек, побрязкуючи в кишені дріб'язком, дістався було до середини проходу серед патентованих засобів, коли йому на очі раптом втрапили білі коробочки із зеленими літерами. Він узяв одну, відніс касирові, заплатив і пішов назад до телефонної кабіни. Щільно зачинивши двері, Джек поклав на поличку дріб’язок і сірникову коробку й набрав «0».

— Прошу номер абонента.

— Операторе, Форт Лодердейл, Флорида. — Він назвав номер абонента й номер таксофона в кабіні. Коли оператор повідомила, що перші три хвилини коштуватимуть долар дев’яносто центів, він кинув у щілину вісім четвертаків, морщачись щоразу, як у вусі лунав гудок.

Потім Джек, під супровід оддаленого потріскування й белькотіння в слухавці, дістав із коробочки зелений флакон з «Екседрином», відгвинтив білий ковпачок і кинув на підлогу грудочку вати з-під кришки. Затиснувши слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білі таблетки й розклав на поличці поруч із монетами. Знову загвинтивши флакон, Джек поклав його до кишені. Слухавку на іншому кінці дроту зняли після першого ж гудка.

— Курорт «Серф-Сенд», слухаю вас, — одізвався веселий жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з управляючим... будь ласка.

— Ви маєте на увазі містера Трента чи...

— Я кажу про містера Уллмана.

— По-моєму, містер Уллман зайнятий, але, якщо хочете, я подивлюся...

— Хочу. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс із Колорадо.

9 "Сяйво”

— Хвилинку, будь ласка.

Вона не поклала слухавку.

На Джека знову нахлинула хвиля відрази до цього дешевого хріна, задаваки Уллмана. Взявши з полички таблетку екседрину, він якийсь час розглядав її, потім сунув у рот і повільно, із задоволенням, почав жувати. Смак повернув спогади — від задоволення, змішаного з гіркотою, у рот бризнула слина. Смак гіркий, гострий, але непереборно манливий. Скривившись, Джек ковтнув. Звичка жувати аспірин з'явилася у нього в ті дні, коли він пив; кинувши пити, він геть забув про неї. Але коли голова просто розколюється — з похмілля або як ось зараз, — здається, якщо розжуєш таблетки, вони подіють швидше. Він десь чув, що розжовування аспірину може перетворитися на погану звичку, від якої важко позбутися. До речі, де він це прочитав? Суплячись, Джек спробував згадати. І тут пролунав голос Уллмана.

— Торренсе, що сталося?

— Нічого, — сказав він. — 3 котлом усе гаразд, і я ще й не думав про те, щоб убити дружину. Ось після свят, коли стане нудно...