Сяйво

Коли Джек сів за кермо вантажівки, йому спало на гадку, що хоч «Оверлук» і зачаровував, але не надто й подобався йому. Упевненості, що життя в готелі на користь дружині й синові — або йому самому — не було. Може, тому він і подзвонив Уллману.

Щоб його вигнали, поки ще не пізно.

Він заднім ходом вивів вантажівку зі стоянки й поїхав геть із містечка, у гори.

21. Нічні думки

Була десята. Кімнати заповнив удаваний сон.

Джек лежав на своїй половині обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільний, розмірений подих Венді. Смак аспірину ще тримався під язиком, через що той здавався шорстким і ледь онімілим. Ел Шоклі зателефонував

о чверть на шосту — о чверть на восьму по-східному. Венді з Денні сиділи внизу перед каміном у вестибюлі й читали.

— Особисто, — сказав оператор. — Містера Джека Тор-ренса.

— Я слухаю. — Він перехопив слухавку правою рукою, лівою дістав з кишені носову хусточку й обтер губи. Потім закурив сигарету. Наступної миті у вусі пролунав гучний голос Ела:

— Джекі, хлопче, заради всього святого, що ти задумав?

— Привіт, Еле. — Він загасив сигарету й схопив ексед-рин.

— Що відбувається, Джеку? Сьогодні вдень мені подзвонив Стюарт Уллман, це був такий дивний дзвінок... Коли Стью Уллман дзвонить по міжміському за свій рахунок, зрозуміло, що справи хрінові.

— Еле, Уллману нема чого тривожитися, і тобі теж.

— Про що саме нам нема чого тривожитися? За Стью, тут якийсь гібрид шантажу й художнього нарису про «Оверлук» в «Нешнл Енквайарер». Ну кажи, хлопче.

— Я хотів трішки подражнити його, — сказав Джек. — Коли я приходив до нього влаштовуватися на роботу, йому приспічило перетрусити всю мою брудну білизну. «Проблема пияцтва». «Останнє місце роботи ви втратили, тому що скалічили учня». «Сумніваюся, чи годитеся ви взагалі для такої роботи». І так далі. А завівся я, оскільки Уллман витяг на світло боже усю мою біографію через те, що так обожнює клятий готель. Красень «Оверлук». Ну, у підвалі я знайшов альбом із вирізками. Хтось зібрав разом усе найменш приємне про храм Уллмана... і мені здалося, що в ньому не одну годину тривала невелика чорна меса.

— Сподіваюся, Джеку, це метафора. — Тон Ела лякав своєю холодністю.

— Так. Але я й справді з’ясував...

— Історія готелю мені відома.

Джек почухав потилицю.

— От я й подзвонив, подражнив його цим. Визнаю, думка була не вельми мудрою, більше не буду. Кінець розповіді.