Сяйво

На мить головний біль повернувся до Джека у всій пульсуючій потузі, й він заплющив очі. Немов здалеку почувся його власний голос, який запитував:

— Хто зараз хазяїн «Оверлука»? Усе ще «Підприємства Дервента»? Чи ви занадто дрібна фігура, щоб знати такі речі?

— По-моєму, досить, містере Торренсе. Ви — службовець готелю, нічим не відрізняєтесь від посудомийки або молодшого офіціанта. Я зовсім не маю наміру...

— Добре, я напишу Елу, — сказав Джек. — Нехай знає, зрештою, він — член Ради директорів. І додам невеликий постскриптум, щоб...

— Готель не належить Дервенту.

— Що? Я не розчув.

— Я сказав, що готель не належить Дервенту. Усі акціонери — зі східних штатів. Найбільшим пакетом акцій — більше тридцяти п'яти відсотків — володіє ваш друг містер Шоклі. Пов'язаний він із Дервентом чи ні, вам краще знати.

— Хто ще?

— Я не маю наміру називати вам імена інших вкладників, містере Торренсе. Я маю намір привернути до всього цього увагу...

— Ще одне питання.

— Я вам нічим не зобов'язаний.

— Майже всю історію «Оверлука», приємну чи неприємну, однаково, я виявив в альбомі для вирізок, він був у підвалі — такий великий, у шкіряній оправі, перев'язаний золотим шнуром. Ви не знаєте, чий це може бути альбом?

— Поняття не маю.

— Чи можливо, щоб він належав Ґрейді? Тому сторожеві-самовбивці?

— Містере Торренсе, — сказав Уллман крижаним тоном, — я не можу ручатися, що містер Ґрейді вмів читати, не кажучи вже про здатність викопувати різну гидоту, з якою ви марно відняли в мене час.

— Я подумаю, чи не написати про готель «Оверлук» книгу, мені спало на гадку, що якби це справді вдалося, власникові альбому хотілося б, щоб на першій сторінці йому висловили вдячність.

— Думаю, писати книгу про «Оверлук» украй нерозумно, — заявив Уллман. — Особливо з вашої... е... точки зору.

— Ваша думка мене не дивує, — тепер головний біль минув остаточно, той короткий його спалах виявився єдиним. Голова прояснилася, думки вишикувалися чітко, до міліметра. Так Джек зазвичай почував себе, коли особливо добре посувалася п’єса або після трьох порцій спиртного. Ось іще що, він забув про екседрин; як справа з іншим, Джек не знав, але йому зжерти три таблетки було однаково, що спожити чарочку. Тепер він сказав:

— Що припало б вам до смаку — так це написаний на замовлення путівник, який можна було б безкоштовно роздавати в готелі постояльцям. Щоб там було повно глянсових знімків сходу сонця в горах і супровідний солоденький текст. А ще — розділ про колоритних особистостей, які зупинялися в готелі; зрозуміло, за винятком таких по-справжньому колоритних суб’єктів, як Дженеллі з друзями.

— Якби я був не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків упевнений, що не втрачу роботу, якщо викину вас, — здушено загарчав Уллман, — я зробив би це цю ж хвилину, по телефону. Але оскільки в мене на п’ять відсотків упевненості нема, як тільки ви повісите слухавку... щиро сподіваюся, чекати цього зовсім недовго... я маю намір зателефонувати містерові Шоклі.