Сяйво

Навіщо він подзвонив Уллману?

Тому що Уллман поставив його колись у незручне становище? Таке із Джеком траплялося й раніше, і робили це справжні майстри — звичайно, Великим Маестро залишався він сам. Щоби просто нагарчати на чоловіка, виявити його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Розум намагався вчепитися за альбом, як за важливу причину, але справа була не в альбомі. Шансів, що Уллман знає власника, було не більше двох на тисячу. Коли Джек влаштувався на роботу, Уллман поставився до підвалу як до чужої, до того ж вражаюче нерозвиненої, країни. Якщо Джекові справді хотілося з’ясувати, хто хазяїн альбому, треба було телефонувати Ватсону — його зимовий телефон теж був у конторській записній книжці. З Ватсоном так само не можна було знати напевне, але з Уллманом — ще менше.

Розповісти йому про задум написати книгу — ще одна дурниця. Страшенна дурниця. Мало того, що Джек може втратити роботу — він, можливо, перекрив і широкі інформаційні канали — варто тільки Уллману почати обдзвонювати людей, попереджаючи: остерігайтеся людини з Нової Англії, яка розпитує про готель «Оверлук». Можна було провести розслідування потихеньку, відправляючи ввічливі листи, може, навіть організувавши навесні кілька інтерв’ю... а потім, будучи безпечно далеко, коли книга вийде, посміятися нишком з люті Уллмана... Автор у масці б'є знову. Замість цього він улаштував зовсім безглуздий дзвінок, зірвався, зчепився з Уллманом і розбудив властиву управляючому готелем схильність бути маленьким Цезарем. Навіщо? Якщо це не спроба влаштувати так, щоб його викинули з непоганої роботи, то що ж це?

Опустивши в автомат решту грошей, Джек повісив слухавку. Зрозуміло, якби він був п’яний, подібна нісенітниця не дивувала б. Але він був тверезий — тверезий, як небіжчик.

Виходячи з аптеки, він, кривлячись, але насолоджуючись гірким смаком, зжував ще одну таблетку.

На тротуарі він зустрів Венді й Денні.

— Агов, а ми позад тебе, — сказала Венді. — Знаєш, сніг пішов.

Джек поморгав.

— Справді.

Падав густий сніг. Головну вулицю Сайдвіндера вже добряче замело, розділова смуга зникла. Денні підвів голову до білого неба, роззявивши рот і висунувши язика, щоб піймати білі жирні пластівці, що повільно падали в рот.

— Думаєш, почалося? — запитала Венді.

Джек знизав плечима.

— Не знаю. Я сподівався на кілька тижнів відстрочки. Може, так і станеться.

(Вибач_у Ел. Відстрочіть, ваша милість. Згляньтеся. Ще один шанс. Чесно, мені дуже жаль...)

Відстрочка, ось що.

Скільки разів, за скільки років він — дорослий чоловік — просив учинити милість, дати ще один шанс? Джекові раптом стало так нудно від себе самого, так паскудно, що аж хотілося голосно застогнати.

— Як голова? Не болить? — запитала Венді, уважно придивляючись до Джека.

Джек обійняв її однією рукою й міцно стиснув.

— Краще. Ходімо, спробуємо дістатися додому, поки ще можна.

Вони пройшли назад до того місця, де біля тротуару стояла вантажівка з готелю: Джек — у центрі, лівою рукою обіймаючи за плечі Венді, а правою — тримаючи за руку Денні. До добра чи ні, але він уперше сказав «додому».