Сяйво

— Що?

— Дервент усе ще має стосунок до «Оверлука»?

— Не розумію, яке тобі до цього діло, Джеку.

— Та ні, — відсторонено мовив Джек. — Думаю, не має. Слухай, Еле, схоже, мене Венді зве. Навіщось я їй знадобився. Я тобі ще подзвоню.

— Звичайно, Джекі, чудово побалакаємо. Як справи? Сухенький?

(ТИ СВІЙ ФУНТ М’ЯСА З КРОВ’Ю ОТРИМАВ, МОЖЕ, ТЕПЕР ДАСИ МЕНІ СПОКІЙ?)

— Без сумніву.

— І я теж. Слово честі, тверезість мені починає подобатись. Якщо...

— Я ще подзвоню, Еле. Венді...

— Добре. О’кей.

Отже, Джек повісив слухавку — отут і почалися кольки, які змусили його просто біля телефону згорнутися, скорчитися, як в утробі матері, — руки на животі, голова пульсує, як дивовижний міхур.

«Оса летить, жалить і летить далі...»

Коли Венді прийшла нагору запитати, хто дзвонив, Джека вже трохи попустило.

— Ел, — відповів він. — Дзвонив, запитував, як справи. Я сказав — чудово.

— Джеку, на тебе страшно дивитися. Ти занедужав?

— Знову голова. Ляжу спати раніше. Нема сенсу намагатися щось написати.

— Може, я дам тобі теплого молока?

Він блідо посміхнувся.

— Це було б прекрасно.

Зараз він лежав поруч неї, відчуваючи стегном сонне тепло її стегна. Варто було подумати про розмову з Елом і про те, як довелося принижуватися перед ним, і Джека все ще кидало то в жар, то в холод. Прийде день розплати. Коли-небудь вийде книга — не м’яка, глибокодумна річ, яку він задумав спочатку, а жорстке дослідження з фотографіями й усім іншим; Джек рознесе дощенту всю історію «Оверлу-ка» — і огидні, кровозмісні угоди його власників, й інше. Він подасть читачеві матеріал, приготований як лангуст. І якщо Ел Шоклі пов’язаний з імперією Дервента, хай рятує його Господь.