Сяйво

— Повтори, будь ласка, — сказав він і штовхнув до Ллойда порожню склянку.

— Так, сер, — відповів Ллойд, забираючи її. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Смаглявий чоловік сховав пістолет. Жінка праворуч від Джека знову дивилася у свій «сінгапурський слінґ». Одна грудь, що повністю вивалилася з-під плаття, лежала на шкіряній оббивці стійки. З в’ялого рота лилося безглузде голосіння. Знову, зливаючись і сплітаючись, почулися невиразні голоси.

Перед Джеком з’явилася нова порція спиртного.

— Мучас /расіясу Ллойде, — сказав він, узявши келих.

— Завжди приємно прислужитися вам, містере Торренсе. — Ллойд посміхнувся.

— Ти, Ллойде, завжди був найкращий.

— О, спасибі, сер.

Цього разу Джек пив повільно, дозволяючи рідині струмком затікати в горло. Відтак він проковтнув кілька горішків. Випивка зникла миттєво, й він замовив ще. Містере президенте, я зустрів марсіян і радий доповісти, що вони налаштовані дружелюбно. Поки Ллойд займався наступною порцією, Джек заходився шукати по кишенях четвертак, щоб сунути в музичний автомат. Він знову подумав про Денні — але тепер, що його втішило, обличчя Денні стало невиразним, нерозрізненим. Одного разу він заподіяв Денні біль, це сталося до того, як Джек навчився давати собі раду з випитим... але ці дні минули. Більше він ніколи не скривдить Денні.

Ні за що на світі.

44. Про що говорили гості

Джек танцював із прекрасною жінкою. Він поняття не мав, котра зараз година, скільки він уже пробув у «Колорадо» чи тут, у бальній залі. Час втратив значення.

Джек невиразно пригадував: ось він слухає чоловіка, який колись був процвітаючим радіокоміком, а потім, на зорі ери телебачення, став зіркою вар’єте. Той розповідав страшенно довгий і смішний анекдот про кровозмішення між сіамськими близнюками. Ось на очах у Джека жінка в оздобленому ліфі й шальварах, повільно звиваючись, роздягається під стукіт і гуркіт музичного автомата (схоже, це була музика Девіда Роуза до «Стриптизерки»). Ось він іде по вестибюлю в компанії ще двох чоловіків, обидва його супутника — у вечірніх костюмах за модою кінця десятих років, і всі троє розспівують про засохлу цятку на панталонах Рози О’Ґреді. Здається, Джек пам’ятав, що виглянув з великих двостулкових дверей і побачив витончені округлі арки, окреслені гірляндами китайських ліхтариків, що повторюють вигин під’їзної дороги. Вони світилися м’якими пастельними тонами, як тьмяні дорогоцінні камені. На ґанку горів великий скляний світильник у вигляді кулі, пурхали навколо нічні комахи, билися об скло, і якась часточка Джека — можливо, остання малюсінька іскорка тверезості — намагалася втовкмачити йому, що вже шоста година грудневого ранку. Але час скасували.

(аргументи, що спростовують божевілля, з м'яким шерехом падали вниз, шар за шаром...)

Хто це? Який-небудь поет, якого Джек читав на випускному курсі? Який-небудь поет-недоучка, який тепер торгує засобами для чищення у Восоу або страховими полісами в Індіанаполісі? Може, це він сам придумав? Несуттєво.

(ніч темна, зоряна баня висока, прим'ятий солодкий пиріг, і пливе він по небу нічному...)

Джек безпомічно хихикнув.

— Що смішного, любий?

Джек знову опинився в бальній залі. Горіли канделябри, всюди кружлялися пари, хтось у костюмах, хтось — ні, рівно грала якась післявоєнна група — але яка то була війна? Чи можна сказати точно?

Ні, звичайно ні. Точно Джек міг сказати тільки одне: він танцює з прекрасною жінкою.

Висока, з волоссям кольору опалого листя, одягнена в тісно прилягаючий білий шовк, вона танцювала близько-близько, легенько й приємно притискаючись грудьми до грудей Джека. Білі пальці сплелися з його пальцями. На ній була посилана блискітками чорна напівмаска, а зачесане на бік волосся м’якою блискучою хвилею лилося в улоговинку між їхніми плечима, що торкалися одне одного. Сукня була довгою, до підлоги, але час від часу Джек торкався ногою її стегна, й у ньому міцніла впевненість, що під сукнею — гладка, припудрена нагота.

(щоб краще відчути твою ерекцію, любий)