Сяйво

Ллойд посміхнувся.

— Що вам треба від мого сина? Денні тут ні до чого... так? — У власному голосі Джек розчув неприкрите благання.

Обличчя Ллойда немовби потекло, почало мінятися, зробившись неприємним. Біла шкіра пожовкла, як при гепатиті, почала тріскатися. На ній висипали червоні болячки, з яких текла смердюча рідина. На чолі Ллойда виступив кривавий піт, а десь срібні куранти пробили чверть години.

(маски геть! маски геть!)

— Пийте, пийте, містере Торренсе, — мяко сказав Ллойд, — вас це не стосується. Наразі.

Джек знову підняв свій келих, підніс до губ і завагався. Йому почувся твердий страшний тріск ламкої руки Денні. Він побачив зім’ятий велосипед, що перелітає через капот машини Ела, і вітрове скло, що покривається зірочками тріщин. Він побачив самотнє колесо на дорозі: покручені спиці стирчали в небо, як гострі виступи на рояльних струнах.

І зрозумів, що всі розмови припинилися.

Він оглянувся через плече. Усі мовчки дивилися на нього. Вони вичікували. Чоловік, що сидів поряд із жінкою в саронґу, зняв лисячу маску, і Джек побачив, що це Горас Дервент, по лобі в нього розсипалося світле волосся. Біля стійки всі теж спостерігали за Джеком. Його сусідка не зводила з нього очей, немов намагалася повернути зору чіткість. Сукня зісковзнула з одного плеча, і, подивившись униз, Джек побачив пухкий зморщений сосок, що вінчав відвислі груди. Глянувши їй в обличчя, він подумав, що вона може виявитися тією жінкою з 217-го, котра намагалася задушити Денні. По іншу руку від Джека чоловік у ядуче синьому костюмі дістав з кишені піджака невеликий револьвер 32-го калібру з перламутровою рукояткою й ліниво крутив його на стійці, немов збирався зіграти в російську рулетку.

(Я хочу...)

Він зміркував, що онімілі голосові зв’язки не пропускають слів, і спробував ще раз.

— Я хочу бачити управляючого. Я... думаю, він не розуміє. Мій син не є частиною всього цього. Він...

— Містере Торренсе, — сказав Ллойд. З надр обличчя, яке чума розписала червоною охрою, зринав огидно-люб’язний голос. — 3 управляючим ви зустрінетеся в належний час. Правду кажучи, він вирішив зробити вас довіреною особою в цій справі, посередником. Ну пийте ж, пийте.

Джек підняв склянку, рука дуже тремтіла. Там виявився чистий джин. Він заглянув усередину. Дивитися було однаково, що тонути.

Його сусідка невиразним, мертвим голосом заспівала: «Гроші... на бочку... і ми... розважимося... на славу...»

Ллойд підхопив. За ним — чоловік у синьому костюмі. Приєднався і чоловік-пес, однією лапою відбиваючи по столу такт.

— Нумо, гроші на бочку...

До решти голосів додався голос Дервента. З куточка губ під кутом недбало стирчала сигарета. Права рука, обіймаючи за плечі жінку в саронґу, делікатно пестила її груди. Він співав, дивлячись на чоловіка-пса з веселим презирством.

— ...вся банда зібрапа-ась...

Джек підніс келих до рота й трьома великими ковтками спорожнив його. Прокотившись униз по стравоходу, як вантажівка по тунелю, джин вибухнув у шлунку, рикошетом кинувся в голову й там, в останньому приступі судорожного трему, вчепився в мозок Джека.

Коли це минуло, Джек почувався прекрасно.