Сяйво

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді перехопила її й пригорнула до грудей.

— Денні, з батьком треба рахуватися! Роби, як я сказав! Або я тобі так задам, що все життя будеш пам’ятати. Відчини ці двері або я тобі вб'ю в голову твої паршиві мізки!

Денні дивився на матір, блідий, як віконне скло.

Чутно було, як Джек важко дихає за півдюймом твердого дуба.

— Венді, випусти мене! Зараз же випусти! Ах ти, курва, сука фригідна! Випусти мене! Чуєш! Ану, випусти мене звідси, тоді я все спущу на гальмах! А ні, то я з тебе котлету зроблю! Налуплю як Сидорову козу, рідна мати тебе не впізнає! Зараз же відчини двері!

Денні застогнав. Венді подивилася на нього й побачила, що хлопчик ось-ось знепритомніє.

— Ходімо, доко, — сказала вона, дивуючись спокою власного голосу. — Пам’ятай, це говорить не тато. Це готель.

«Поверніться і випустіть мене звідси НЕГАЙНО!» Джек накинувся на двері, дряпаючи їх нігтями. Почувся надривний звук.

— Це готель, — повторив Денні. — Готель. Я пам’ятаю.

Але він оглядався, й перелякане личко скулилося.

47. Денні

Було третя година пополудні все того ж довжелезного дня.

Вони сиділи на великому ліжку у своїй квартирі. Денні неспинно крутив у руках модель «фольксваґена» із чудовиськом, що висунулося через опущений верх, і не міг зупинитися.

Поки вони йшли через вестибюль, було чутно, як тато трясе двері; до них долітали удари й хрипкий, ображено-роз-дратований голос. Джек, як повержений правитель, вивергав потік обіцянок покарати, проклинав, обіцяв їм обом, що вони будуть шкодувати про свою зраду до смерті, — адже всі ці роки він буквально надривався заради них.

Денні думав, що вгорі ці лементи чутні не будуть, однак люті звуки у всій повноті лунали із шахти ліфта для доставки їжі. Мамине обличчя було блідим, а на шиї — на шиї проступили жахливі коричнюваті синці. Там, де тато намагався...

Він усе крутив і крутив у пальцях модель — її подарував тато в нагороду за те, що Денні виконав своє завдання з читання.

(...де тато намагався обійняти маму занадто міцно...)

Мама поставила на програвачі якусь тиху музику, скрипливу й повну ріжків і флейт. Вона втомлено посміхнулася Денні. Він спробував посміхнутися у відповідь і зазнав невдачі. Навіть коли додали звук, хлопчикові здавалося, що він чує, як тато кричить на них і кидається на двері комори, немов звір у клітці зоопарку. А якщо татові знадобиться в туалет? Що він тоді буде робити?

Денні заплакав.

Венді відразу ж зменшила звук програвача й обійняла хлопчика, погойдуючи на колінах.

— Денні, любий, усе буде добре. Справді. Якщо твоє послання не отримає містер Геллоран, то отримає хто-небудь інший. Як тільки скінчиться буран. Однаково, поки він не перестане, ніхто не зможе сюди дістатися. Ні містер Геллоран, ніхто. Але коли буря скінчиться, усе знову буде чудово. Ми поїдемо звідси. І знаєш, що ми зробимо наступної весни? Усі троє?