Сяйво

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом склала Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він покинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі. Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило в поранене горло й виривалося назовні із болючим свистом. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще. Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо, відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утримуючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще покажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала, що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і Денні обережно, любовно повернув її на місце.

— Ти впевнена, мамо?

— Так. Це найкращий вихід, Денні.

— Однаково що посадити його у в’язницю.

— Тільки ненадовго.

— Тоді добре. Ти впевнена, що впораєшся?

— Так.

Але справа ця виявилася нелегкою і копіткою. Коли вони переступали дверні пороги, Денні втримував голову батька руками, але коли вони входили в кухню, пальчики малого зісковзнули із сального волосся Джека. Той ударився потилицею об кахель і почав стогнати й ворушитися.

— Доведеться скористатися димом, — швидко пробурмотів Джек. — Біжи-но, принеси мені каністру з бензином.

Венді й Денні обмінялися напруженими зляканими поглядами.

— Допоможи-но, — тихо сказала вона.

Секунду Денні не рухався з місця, начебто батькове обличчя паралізувало його, потім нерівним кроком перебрався до матері ближче й допоміг тримати ліву ногу. Вони проволокли Джека по кухонній підлозі, рухаючись повільно, як у кошмарі. Було тихо, тільки під стелею, наче комахи, гуділи лампи денного світла й чувся їх власний важкий подих.

Коли вони дісталися до комори, Венді опустила ноги Джека й повернулася, щоб невміло відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, що знову розслабився й в'яло лежав на підлозі. Поки вони тягли його, ззаду зі штанів вибився хвостик сорочки. Денні подумав: «Цікаво, тато так напився, що йому не холодно, чи ні?» Здавалося, замикати тата в коморі, немов дикого звіра, не можна, неправильно, але Денні бачив, що той намагався зробити з мамою. Навіть коли був нагорі, він знав, що тато збирається зробити. їхня лайка звучала у нього в голові.

(якщо б тільки ми всі змогли звідси вибратися або це виявилося б сном — я сплю в Стовін/тоні й бачу сон, якби тільки)

Засув не піддавався.

Венді тягла щосили, але він не ворушився. Вона не могла відсунути кляту штуковину. Нерозумно й нечесно... коли вона ходила в комору за банкою супу, то двері відчинялися без жодних зусиль. Зараз засув не бажав рухатися. Що ж їй робити? Вони не могли засунути Джека в рефрижератор — там він би змерз і задихнувся на смерть. Але якщо вони залишать його на волі й він прийде до тями...