Сяйво

— Нема чого боятися, маленький чоловіче, — сказав Уллман. — Безпечно, як удома.

— Про «Титанік» теж так казали, — завважив Джек, піднімаючи очі на скляну кулю в центрі стелі кабіни. Венді прикусила зсередини щоку, щоб стриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він із шумом і тріском зачинив внутрішні дверцята.

— «Титанік» зробив лише один рейс, містере Торренсе. А цей ліфт, відколи його встановили тут у 1926 році, зробив їх тисячі.

— І це вселяє впевненість, — сказав Джек. Він потріпав волосся Денні. — Нумо, доко, літак не розіб'ється.

Уллман пересунув важіль, і якийсь час чулося лише жалібне виття замученого мотора й підлога тряслася в них під ногами. Венді уявилося: ось їхня четвірка застряє між поверхами, як мухи в пляшці, а навесні їх знаходять... із відсутніми шматочками... як у групі Доннера...

(припини!)

Ліфт, тремтячи, почав підйом. Спочатку знизу чулося клацання й стукіт, потім усе пішло більш гладко. На четвертому поверсі Уллман із глухим стукотом зупинив ліфт, розчинив стулки внутрішніх дверцят і відкрив зовнішні. До поверху залишалося ще дюймів шість. Денні широко розкритими очима дивився, наскільки нижче підлога ліфта від підлоги четвертого поверху, начебто щойно збагнув, що всесвіт улаштований не так розумно, як йому оповідали. Уллман відкашлявся, трохи підняв кабіну й зупинив її, при цьому вона здригнулася (два дюйми вони все-таки не доїхали), і всі вибралися назовні. Варто було кабіні звільнитися від їхньої ваги, як вона піднялася майже урівень із поверхом, але, на думку Венді, упевненості це не додавало. Безпечно в ліфті чи ні, але вона вирішила користуватися сходами, якщо потрібно буде спуститися або піднятися нагору. І за жодних умов вона не дозволить забратися в цю тендітну штуковину всім трьом разом.

— На що дивишся, доко? — весело запитав Джек. — Плями знайшов, так?

— Ні, звичайно, — сказав уражений Уллман. — Усі килими мили із шампунем лише два дні тому.

Венді й сама кинула оком на доріжку в холі. Симпатична, але, якщо настане день, коли в неї буде власний будинок, таку вона нізащо не вибере. На темно-блакитному тлі спліталося щось на кшталт сюрреалістичних джунглів, там були ліани, дикий виноград і екзотичні птахи на деревах. Важко було сказати, що це за птахи, тому що весь візерунок був геть чорним і виднілися лише силуети.

— Тобі подобається килим? — запитала вона в Денні.

— Так, мамо, — позбавленим виразу тоном відповів він.

Вони пройшли по приємно широкому холу. Шпалери

були шовковисті, блакитні, але трохи світліші, щоби поєднуватися з килимом. Через кожні десять футів на висоті приблизно семи футів були електричні світильники, стилізовані під лондонські газові ліхтарі, тому лампочки ховалися за склом туманно-кремового відтінку, перехопленим хрест-навхрест залізними смужками.

— Як вони мені подобаються, — сказала Венді.

Задоволений Уллман кивнув.

— Містер Дервент установив їх після війни — Другої світової, я маю на увазі, — по всьому готелю. Фактично, майже весь — хоча й не повністю — інтер’єр четвертого поверху — його ідея. Ось номер 300. Президентський люкс.

Він повернув ключ у замку двостулкових дверей цінної деревини й розчинив її навстіж. Від західної панорами, що постала перед їхнім зором, у вікні вітальні всі роззявили роти — напевно, цього Уллман і домагався. Він посміхнувся.

— Оце вид, чи не правда?