Сяйво

22
18
20
22
24
26
28
30

Він сказав.

— Те, що ти вмієш, синку... я називаю це «сяяти», Біблія — «мати видіння», а вчені — «передбачати». Я багато читав про це, синку. Спеціально. І означає все це одне — бачити майбутнє.

Денні кивнув, не відриваючись від піджака Геллорана.

— Пам'ятаю, якось я так засяяв, що дужче ні раніше, ні пізніше не бувало... цього мені не забути. У п'ятдесят п'ятому. Я тоді служив в армії, за морями, на військовій базі в Західній Німеччині. До вечері залишалася година, а я стояв біля раковини і вставляв чортів одному салазі за те, що той картоплю чистить занадто товсто. «Гей, — кажу, — подивись, як це робиться». Він простягає мені картоплю й ножик, і тут кухня пропадає. Зовсім. Раз — і немає. Кажеш, до тебе перед... видіннями цей Тоні приходить?

Денні кивнув.

Геллоран обійняв його однією рукою.

— А мені пахне апельсинами. Весь той день пахло апельсинами, а мені це було ні до чого, тому що вони входили в меню вечері — ми одержали тридцять ящиків з Валенсії. У той вечір усе в клятій кухні смерділо апельсинами.

Я на секунду неначебто відключився. А потім почув вибух і побачив полум’я. Крики. Сирени. І ще засичало — так сичить лише пара. Потім я начебто ледь присунувся до всього цього й побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку, й написано було: «Залізниця Джорджії та Південної Кароліни», і мене осінило, я зрозумів — на цьому поїзді їхав мій брат Карл, а поїзд зіскочив з рейок, і брат загинув. Ось так. Потім усе зникло, а переді мною — цей переляканий тупий салага, все простягає мені картоплю з ножиком і каже: «Сержанте, все гаразд?» А я відповідаю: «Ні, щойно в Джорджії загинув мій брат». Додзвонився я нарешті до мами по міжміському телефону, і вона розповіла мені, як це було.

Але, як бачиш, хлопче, я це вже знав.

Геллоран повільно похитав головою, відганяючи спогад, і зверху вниз заглянув у широко розплющені очі хлопчика.

— Але запам’ятати тобі, малий, треба ось що: такі штуки не завжди збуваються. Пам’ятаю, усього чотири роки тому я працював кухарем у таборі для хлопчиків на Довгому озері, у Мені. Ото сиджу я в Логанському аеропорту, чекаю посадки на свій рейс, і тут запахло апельсинами. Уперше років, напевно, за п’ять. Ото я й кажу собі: «Господи, що ж буде в цьому ненормальному нічному шоу далі?» — і йду в туалет, і сідаю на унітаз, щоб побути самому. Свідомості не втрачаю, але з’являється в мене відчуття, що мій літак розіб’ється, і стає воно все дужче й дужче. А потім пропадає разом із запахом апельсинів, і стає зрозуміло, що все скінчилося. Я повернувся до кас авіаліній «Дельта» і поміняв свій рейс на інший, за три години. І знаєш, що було?

— Що? — прошептав Денні.

— Нічого! — сказав Геллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що й хлопчик слабко посміхнувся. — Анічогісінько! Літак сів щасливо і точно за розкладом. Ось бачиш... буває, що передчуття нічим не закінчуються.

— Ох, — сказав Денні.

— Або візьми перегони. Я часто ходжу на перегони й зазвичай граю дуже непогано. Коли вони відправляються на старт, я стою біля огорожі, й іноді сяйво мені підказує, так, трішки: той кінь або цей. Звичайно, таке чуття дає змогу пристойно заробити. Я завжди повторюю собі: одного чудового дня ти вгадаєш трьох коней у трьох великих заїздах і матимеш на цьому такі гроші, що можна буде рано піти на пенсію. Дотепер це ще не збулося. Зате багато разів я повертався додому з іподрому не на таксі, а на своїх двох зі злиплим гаманцем. Ніхто не сяє увесь час, крім хіба Господа на небі.

— Так, сер, — погодився Денні, думаючи, як майже рік тому Тоні показав йому немовля, що лежало в колисці в їхній Стовінґтонській квартирі. Тоді Денні дуже схвилювався й почав чекати, знаючи, що на це потрібен час, але ніяке нове дитинча не з’явилося.

— Тепер послухай-но, — сказав Геллоран і взяв обидві ручки Денні у свої. — Тут я бачив кілька поганих снів, і погані передчуття теж були. Я тут пропрацював тепер уже два сезони, і разів десять у мене були... ну... кошмари, а ще, здається мені, з півдюжини разів увижалося всяке. Ні, що — не скажу. Це не для такого малюка, як ти. Просто різна гидота. Раз це було із цими кущами, хай їм грець, з тими, що, мов звірі, підрізані. Іншого разу покоївка, Делорес Вікері, було в неї малюсіньке сяйво, та, здається, вона про це й не здогадувалася. Містер Уллман викинув її з роботи... знаєш, що це значить, доко?

— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — тата викинули зі школи, ось чому, по-моєму, ми опинилися в Колорадо.

— Отож, Уллман викинув її через те, що вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася негарна річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні. Усю зиму. Оминай його.

— Добре, — сказав Денні. — Ця тітка... покоївка... вона попросила вас подивитися?