— Вони — не люди! — відрізав італієць, дивлячись убік.
— Нехай так. Але вони — створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони — добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?
Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.
— Сеньйор Гуго — гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік — ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.
— Тебе б, брате Петре, в курію! — Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. — Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?
Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.
— Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп — гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках — гірша за отруту.
— Якщо не винні? — спалахнула дівчина. — Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?
— Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.
Вона похитала головою:
— Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!
— Дай-то Боже. Та в кожному разі — нехай втікають. Зараз, негайно!
Дівчина сумно посміхнулася:
— Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.
— Від долі… — повторив Ансельм. — Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?
Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.
— Ну, звісно! — посміхнувся він. — У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»
Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..
— Анжело, — нарешті, почав я. — Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.
Дівчина не відповіла, і я зрозумів — вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.