Жар близького вогню дихав запахом горілого м’яса. Полум’я було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив — але я не запалив вчасно світильник…
Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полум’я охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.
Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.
В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.
Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіп’ється в очі… Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів ім’я Господа й розплющив очі.
Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.
Язики полум’я вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід — страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів… Лігвисько… Капище.
Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників. Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:
— Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся — це вас не врятує.
ПРО ТЕ, ЯК ТРЬОМ БРАТАМ НЕ ДОВЕЛОСЬ ПОВЕРНУТИСЯ В ОБИТЕЛЬ
I
Підвода рипіла, шумів ліс, безтурботно співали птахи, повітря було прозоре й свіже. Усе це можна чути, можна вільно дихати, навіть розмовляти, але не бачити — тепер пов’язка лежала на очах. Щоправда, зараз цього й не було потрібно. Можна було просто лежати на спині, відчуваючи під собою м’яке сіно, а під боком — гострий куточок дерев’яної оправи. «Світильник», який випав зі згорілої торби й теж неабияк обгорів, везли разом зі мною. Я попросив — і мені не відмовили. Отже, я знову їхав «стій-возом», але вже не з доброї волі.
Поруч були троє, що говорили басконською. Це були не вартові де Лоза. Ті стерегли мене до вечора, потім зав’язали очі й передали комусь іншому. Віз їхав повільно, то пнучись на невисокий підйом, то спускаючись із гірок, і залишалося тільки вгадати, де ми й куди прямуємо. Я живий, і буду живий ще якийсь час. Розправу із зайве цікавим братом-бенедиктинцем відкладено, інакше ні до чого було везти мене з укритої попелом і посипаної обгорілими трупами долини.
Я живий. Це трохи дивувало, хоча особливих сподівань у мене не було. Його Преосвященство волів натякнути на якусь капость, яку він готує монсеньйорові Орсіні. Можливо, це теж було частиною плану.
— Агов, по-о-опе! — голос був грубий, з дикою басконською вимовою. — Не спи-иш?
Відповідати я не став, але цього й не чекали. Почувся регіт — моїм супутникам стало весело.
— Люблю попі-ів душити! Страшенно люблю! Вони на-арод обманюють! Що попи-и, що дворяни!
Усе це було викладено жахливим «ланг д’ок» і призначалося, без сумніву, мені.
— Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!