Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.
— Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?
Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.
— Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру — на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня м’ясо їли-и!
Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Пам’є!
Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв — до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.
…Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги…
Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода м’яко зупинилася.
Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Пам’є». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.
— Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!
У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.
Почувся регіт.
— А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!
Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.
Нарешті хтось крикнув: «Стій!».
— Скинемо? — запитав чийсь голос. — Нехай кістки розімне!
— Не дозволено-о! — відповіли йому. — Сказано: в цілості-і.
— Гаразд… Агов, попе, прямо перед тобою — сходи. Не звалишся — твоє щастя!
Спускатися донизу вузькою дерев’яною драбиною зі зв’язаними руками й нічого не бачачи, — не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.
— Іди-іди! Два кроки вперед!