Я скорився.
— Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!
Мотузки на зап’ястках послабшали. Чиясь рука зірвала пов’язку з очей.
— Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?
Спочатку я побачив купу соломи — старої, прілої. Кам’яна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі… Підвал — чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.
— Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!
Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!
— Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!
Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.
— Хутко! Бо копирсаємося тут…
Вибийоко — кремезний бородатий мужик із чорною пов’язкою на обличчі — тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня… Відразу ж з’явився молоток, мене штовхнули до стіни.
— Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!
Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно — руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.
— Ну, бувай попе! Може, які прохання є?
Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.
— Книгу дайте!
— Що-о?! — бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:
— Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!
Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».
— Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.