Незамінна річ для в’язня, особливо якщо доведеться спускатися з якоїсь вежі чи стіни. На жаль, я був у підвалі, а тому відклав мотузку вбік. Ніж! Хитрий винахід отця Єгудиїла, котрий так не потрафив братові Петру з гачком. Так, гачки в нашого коваля не найкращі, зате ножі… Я примірявся до зручного маленького руків’я та обережно натис на виступ біля основи. Лезо вискочило безгучно — довге, двогостре. Жало!
Якби не ланцюги! Втім, і для них у схованці було дещо — і для ланцюгів, і для ґрат.
Терпужок — маленький, зручний — і пилка.
Отець Єгудиїл запевняв, що й те, й інше йому привезли просто з Дамаска, а там ці настільки тонкі вироби одержали з таємної майстерні асасинів. Люди Гірського Старця знаються на подібних речах!»
Другу стулку оправи я розкривати не став. Квапитися ні до чого. Нагорі було тихо, і я обережно провів терпужком по іржавому металу. Іржа — це добре. Це просто чудово! Вранці можна спокійно замаскувати нічну роботу. Я приплющив очі, прочитав подумки «Отче наш» і «Вірую» і взявся до справи. Хреститися не став, щоб зайвий раз не брязкнули ланцюги.
Коли настав ранок, я спав настільки міцно, що не чув, як мої янголи-охоронці відкрили ляду. Прокинувся від поштовху в бік.
— Уставай, попе! Хто рано встає, тому Бог дає! Потім доганяє й додає!
Регіт… Я відразу згадав про ніж, але він був надійно захований біля пояса. Все інше знову спочивало в надрах воістину бездонного витвору отця Гонорія…
— Жерти будеш, по-о-опе?
«Жерти» — сильне дієслово, особливо для тих, хто вже два дні не обідав. Щоправда, шматок ячмінного хліба, кинутий просто на солому, ніяк не відповідав асоціаціям, які викликає це слово. Мої тюремники, втім, вважали дану обставину кумедною:
— Тобі, попе, велено поститися. Попив народної крівці, та й досить!
Сперечатися я не став, не бажаючи подовжувати їхнє перебування в небезпечній близькості від «Світильника». Тільки б не здумали подивитися на «малюнки» або знову перевірити ланцюги! На щастя, їх цікавило інше.
— А правда, попе, що у вас у Сен-Дені всім дещо відрізують? Тому ви й такі праведні?
Знову нахабне «га-га-га!», й безстрашні розбійники полізли вгору. Я побажав їм щасливої дороги, постаравшись вдати найбезнадійніший настрій. Я зламався, мені страшно, мені соромно за діжки випитої мною народної крові…
Нагорі довго не могли вгамуватися — схоже, узливання тривало. Незабаром хрипкі голоси затягли пісню, початок якої я вже чув. Отже, рід людський повстане й поділить усе по справедливості. Увесь світ гноблення й насильства буде зруйновано дощенту, а відтак каторжники й волоцюги побудують істинний Град Божий. Для цього всім потрібно збиратися на останній і рішучий бій, щоб перерізати попів, панів, грамотіїв і всіх, у кого немає мозолів…
Співали довго, й під цей акомпанемент я ризикнув знову розкрити «Світильника», точніше його хитру оправу. Часу мало, слід було ризикнути. Уночі я зробив не все, хоча настільки милі серцю моїх тюремників мозолі — навіть криваві водянки — встиг заробити.
І все ж таки я не встиг. «Браслет» на лівій щиколотці ще не піддавався, коли ляда заскрипіла й почала від’їжджати вбік. Я швидко сховав терпужок за спину.
— Отут ві-ін!
У отворі промайнула знайома бородата пика. Потім з’явилася друга— теж уже бачена. Грюкнувши впала дробина, по щаблях протупали шкіряні черевики.
— Мир вам, отче Гільйоме! Як вам у нас?