Безстрашний де Гарай був тверезий, що мені дуже не сподобалося. П’яним він влаштовував мене набагато більше.
— Не зміг вас учора особисто зустріти, але ви, сподіваюся, не образилися.
Чому б йому не прийти на годину пізніше? Чому б не випити разом зі своїми друзяками?
Розбійник, не кваплячись, пройшовся підвалом і присів на солому, щоправда, тримаючись від мене подалі.
— Нам треба поспішати, але хотілося б спершу поговорити з вами, отче Гільйоме.
Минулого разу він звертався до мене на «ти». Імовірно, різки, якими його почастували П’єр і Ансельм, навчили де Гарая ввічливості.
— Ви — чернець, а отже — ворог трудового люду. Але я не хотів, щоб ви забрали на той світ хибне уявлення про нас.
— Про вас? — не витримав я. — Помилуйте, сину мій, ваші шляхетність і людинолюбство не потребують доказів!
Де Гарай поморщився, і я раптом зрозумів, що розбійник відчуває певну незручність.
— Ви відпустили мене того разу. До того ж ви — хоробрі хлопці, а я таких поважаю. Ви, напевно, вважаєте мене найманцем…
— Найманцем? — у захваті вигукнув я. — Та бути такого не може!
— Ми служимо народові! — де Гарай підвищив голос. — Народові, якому ви, попи й дворяни, вже багато століть не даєте зітхнути. У боротьбі з вами всі засоби годяться, тому я й зійшовся із цим мерзотником і душогубом де Лозом, який анітрохи не кращий за вас.
— Гірший, сину мій. Він до всього ще й сатанист. Вам не шкода своєї душі?
Він здригнувся — мої слова влучили в ціль.
— Ну-у-у… Я чув, що ви, попи, все брешете. Сатана — він теж за народ. Він повстав проти цих… поневолювачів.
Цього разу поморщився я. Слухати таку маячню було огидно.
— Сину мій! У вас що, звичай такий — вести душевні розмови із тими, кого збираєтеся прикінчити?
— Ні! Ми — за народ. Ми нікого не вбиваємо даремно! Але ви прибули до Пам’є, щоб заарештовувати й спалювати безневинних. Вашого попередника ми вже покарали…
— Спалювати безневинних! — не витримав я. — А скільки загинуло біля замку з милості де Лоза?!
— Так… Єпископ теж заслужив кару. Але поки що він потрібен. Хай його лиходійства переповнять чашу терпіння, й тоді народ повстане. А поки ми будемо обрубувати щупальця, які простягає до нас проклятий Рим. Нас не заскочиш зненацька!