— Брате Петре!
Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:
— Вона руда є… Руде пасмо бачу.
Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.
Починалося щось безглузде, дивне…
Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.
Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.
— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.
Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:
— Була рудий, стала чорний. Потім — знову рудий!
— Так, — голос Ансельма звучав спокійно. — Підтверджую, отче Гільйоме.
— Ви готові заприсягтися в цьому на суді?
— Так, отче, — твердо відповіли обоє.
Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.
А головне, я остаточно повірив собі.
— Отже, вона… — шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.
Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.
Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.
…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.
— Дурні вілани! — по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. — Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.