— А мене вчили, що доносити — перший обов’язок ченця, — гмикнув італієць. — До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її рум’яні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.
Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися — і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.
— Я теж стомився, — італієць взявся масажувати кисть. — У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?
Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.
— А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!
— Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, — не витримав я. — Вони — такі самі створіння Господні…
— Яких створив Творець п’ятого дня,[31] — кивнув Ансельм.
— Брате мій, — зітхнув я. — Сподіваюся, ви мали на увазі овець.
Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей — слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні розпитування. Втім, іншого я і не сподівався. Не здивувало й те, що свідчення майже дослівно збігалися з тим, що я знайшов у сувоях, переданих вікарієм. Жителі Артигата були помірковані. Щоправда, я мав змогу ставити ті запитання, які слідство чомусь обходило…
— Час уже братові Петру повернутися, — зауважив Ансельм. — Бо без вечері залишимося.
— Брате мій, — ласкаво всміхнувся я. — Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.
— Як? — обурився він. — Я ж учора…
— Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.
Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.
Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.
Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.
— А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.
— Помітив, — погодився я. — Але, їй Богу, давайте не зараз!
Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.
Харчі нам видавав староста. На жаль, окрім овочів і м’яса, в Артигаті нічого не було.
ebooksa