Його тон знов — уже вкотре — викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.
— І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!
Ми з Ансельмом перезирнулися — слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений — він радів.
— Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку — ці вілани стали надто марновірними.
Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.
— Ну, мені вже час, — сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. — Моя вам порада — не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ — цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.
Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:
— Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?
— Імовірно, — обережно погодився я. — У нас можуть виникнути деякі запитання.
— Звісно! Ми — я й батько — будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?
— Т-так, — від несподіванки П’єр здригнувся.
— Ну звичайно! — по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. — Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!
П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.
— Отче Ансельме! Отче Гільйоме! — тепер його обличчя стало серйозним. — Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!
Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.
— Півень! — з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.
— Він ввічливий! — одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. — Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!
— А такі, як ти, на ченців спускають собак! — очі італійця зло блиснули. — Недарма кажуть: «Якого роду мужик? — Віслючого!».
— Брати! — поквапився втрутитись я. — Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!
П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.