Овернський клірик

Риба, про яку писав сумлінний брат Умберто, в останні тижні чомусь завзято не бажала потрапляти в сіті. Ласувати м’ясом щодня ми не могли, а тому обмежувалися овочевою юшкою, яка встигла за два дні смертельно набриднути. Втім, ми теж явно набридли місцевим вівчарям. Вони, певна річ, не обурювалися, але зрозуміти їхні почуття було легко.

— Кого вони так бояться? — не витримав я. — Єпископа? Д’Еконсбефа?

— А може, вони просто бояться, — знизав плечима італієць. — Ці селяни ненавидять усіх — і всіх бояться, від священика до вартового.

— І не без підстав, брате Ансельме. Гаразд… — Я зрозумів, що поговорити таки доведеться. — Поки триває творення юшки…

— А хтось комусь колись докоряв богохульством, — докинув італієць.

— Дрова, — зітхнув я. — Той стос, що біля порогу, і другий — біля хліва… Отож поки триває тво… кгм… поки юшка вариться, давай-но подумаємо, що ми дізналися нового.

— Те, що в труні лежить не Жанна де Гарр. Отже, це була справді самозванка. І вдова де Піо, як не дивно, справді відьма.

— Із приводу першого згоден, — кивнув я. — Це — не Жанна де Гарр, і підміна відбулася саме тоді, коли якась дівиця прийшла в Артигат під виглядом зниклої дочки достойного поселянина Санксі де Гарра.

— Якась чорнокоса, — уточнив Ансельм.

— Якась чорнокоса. А з приводу відьми… Брате Ансельме, ми, здається, з тобою обидва не надто віримо у відьом!

— Як і написано в каноні «Єпископи».

— Так. Але якщо вони й існують… Над самозванкою багато разів здійснювалися церковні таїнства, вона сповідалася, причащалася, над нею було проведено обряд очищення… Поганої ж ви думки про нашу Святу Католицьку Церкву! Якась сільська відьма виявилася сильнішою за церковні таїнства.

— Але не сильнішою за доброчесного отця Гільйома із Сен-Дені.

Я поглянув на хлопця — він був серйозний.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Не знаю і пояснити не можу. Оберегів не ношу, квіти папороті не збираю й інколи пропускаю як всеношні, так і утрені. До того ж, вкушаю м’ясо. Іноді.

— Святих у рідні не було? — безневинно поцікавився Ансельм.

— Не було. Брате Ансельме, а якщо серйозно?

— Серйозно? — італієць знизав плечима. — Якщо серйозно, то прислухаємося до поради Секста Емпірика й утримаємося від судження. Приймемо як даність — вам вдалося побачити те, що недоступне іншим.

Мені так і кортіло розповісти, що сталося біля палацу архієпископа Тулузького, але щось стримувало. Нехай Ансельм поки думає, що це — якась випадковість.

— Тепер друге, — вів далі він. — Ввічливий сеньйор д’Еконсбеф кепкував з марновірних віланів. Проте, ми цього демона мали щастя бачити на власні очі.