Я кивнув.
— Отже, логічно припустити, що й того разу цей демон виконував наказ тих, кому не до вподоби наш приїзд. Коли чесно, раніше я думав інакше…
Згадався дивний, нервовий сміх, меч у його руці… «Він по мене!»
— У єпископа Пам’є немає ручного ведмедя, — нагадав я слова д’Еконсбефа. — Натомість у когось є ручний демон.
— Котрий, одначе, злякався вас… Або вашого хреста, — замислено промовив Ансельм.
— Або молитов брата Петра, що настільки ж логічно. Ну, а з приводу того, що нам розповіли?
Італієць задумався:
— Ну… Усі підтверджують, що після свого повернення Жанна поводилася дивно, перестала спілкуватися з подругами, не любила згадувати минуле… Але ми вже знаємо, в чому річ.
— Так, — погодився я. — Знаємо. І тепер, брате Ансельме, мене цікавить не чорнокоса самозванка, а сестра Цецилія з Мілана.
Упіймавши здивований погляд Ансельма, я спробував сформулювати те, що вже давно спадало на думку.
— Якщо вірити матеріалам слідства, погляд жителів Пам’є скаламутила вдова де Піо, й вони визнали сестру Цецилію за справжню Жанну. Ця ж підступна вдова скаламутила розум самої сестри Цецилії. Але згадайте, брате Ансельме! Сестра Цецилія до Артигата не приїздила. У Пам’є були батьки Жанни, де Пуаньяк і кілька сусідів. З усіма ними ми зустрічалися. І що вони нам сказали?
— Те саме, що й на слідстві, — знизав плечима Ансельм.
— Не зовсім. Я навіть дещо записав. Усі — точніше, майже всі — говорили, що сестра Цецилія справді схожа на Жанну, якою та була до заміжжя. Після народження дитини жінки часто змінюються, а сестра Цецилія нагадувала їм колишню де Гарр. Нагадувала! Руде волосся, ластовиння… Єдиною людиною, що відразу ж упізнала сестру Цецилію, був…
— Де Пуаньяк, — кивнув італієць. — Тому сестрі Цецилії й повірили. Адже хто, як не він мав знати! Чоловік — тобто в цьому випадку колишній наречений — підтвердив, а решта сказали, що схожа.
— Так. Цікаво, правда? Пізніше де Пуаньяк від своїх свідчень відмовився, пояснивши, звісно, усе це відьминими підступами. Але тоді ж він її впізнав! Причому єдиний! Батько Жанни сумнівався, мати теж, а він…
— Здається, юшка готова, — замислено промовив Ансельм. — І бачить Святий Бенедикт, я не маю наміру чекати на брата Петра…
Подумавши, я розсудив, що він має рацію.
Наш нормандець цього вечора гуляв зайве довго. Ми дістали ложки й уже збиралися з молитвою взятися до нашої скромної трапези, як за дверима почулися кроки. Зарипіли незмазані завіси.
— А чого? Уже вечеряти? — П’єр здивовано подивився на казанок, потім на нас і зітхнув. — А я думати…
— Ти, брате Петре, не думати, — Ансельм зачерпнув юшку, скуштував і гмикнув. — Могло бути й гірше… Ти, брате Петре, йди дрова рубати. Щоб більше не спізнюватися.
ebooksa