— Це я вкрав, — зітхнувши, зізнався нормандець. — Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…
— …Була без плаща, — бадьоро закінчила дівчина. — На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?
— Я приносити юниці Анжелі юшку, — заявив П’єр. — Я їй залишати…
Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!
— Брате Петре! — зітхнув я. — По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».
Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.
— Дочко моя…
— У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, — цього разу в її голосі не було й тіні сміху. — Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…
Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.
— Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…
— Ні! — вигукнула вона. — Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!
Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла — явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?
— Гаразд, завтра подумаємо, — я визирнув надвір. Почувся стукіт — хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.
Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.
V