Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті — дві в білих плащах, одна — в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець — трохи зляканим.
— Мир вам, діти мої, — зітхнув я. — Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?
— І повергнути в геєну вогненну, — сумно відгукнувся П’єр. — Де бути волання, крики й скрегіт зубам…
— Зубів, — я похитав головою. — Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.
— Пощадіть, отче Гільйоме! — відразу ж забубонів П’єр. — Бо не робити я нічого грішного, а лише відносити цій юниці вечерю, щоб не померти їй від голоду.
— Пощадіть, великодушний отче! — у тон йому заґуґнявив Ансельм. — Бо прийшов я до хліва цього, щоб не залишати брата Петра наодинці з юницею, як і велить статут Святого Бенедикта. І не запалювали ми вогню, щоб не бачити її лику, — як, знову ж, наказує наш статут!
— А мене й щадити не треба, — доволі нахабно зауважила юниця. — Якщо ченцям не можна спілкуватися з дівицями, то дівицям спілкуватися із ченцями ніхто не забороняє.
— Відлучу, — вирішив я. — Відторгну негідні члени від тіла церковного…
— …Як паршивих овець від череди, — підхопив Ансельм. — А що, отче Гільйоме, ви можете.
Я присів поруч із П’єром, який мовчазно сопів, укотре прикидаючи, як би на моєму місці вчинив Святий Бенедикт. Нічого путнього на думку не спадало.
— А розмови ми вели безневинні, — вів далі нахаба Ансельм, — навіть душеспасенні, позаяк говорили про переваги любові духовної над любов’ю плотською. І як приклад згубності останньої, читали альбу, яку ви, отче Гільйоме, напевно, чули, стоячи за дверима.
— Ага, — підхопив нормандець. — Ми цеє… душекорисно розмовляти!
— Геть! — не витримав я. — Бігцем! І дивіться — кого спіймаю, їй-Богу, придушу!
Братів ніби вітром здуло. Анжела всміхнулася й, наче нічого й не сталося, сказала добраніч.
…Брат Петро вже щосили похропував. Я відкликав Ансельма вбік і кивнув на ослін.
Італієць знизав плечима:
— Не треба, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що я — людина ще молода, а в моєму віці мирські спокуси особливо згубні. І що я не повинен потурати не тільки своїм слабкостям, але й слабкостям таких смиренних братів, як наш брат Петро. І що читання віршів про любов — недостойне заняття для брата-бенедиктинця…
— Ну-ну, — вставив я, — продовжуй.
— Продовжую, — Ансельм помовчав мить. — А якщо серйозно, то я справді не хотів відпускати брата Петра самого до цієї юниці. І не тому, що вони могли віддатися блуду просто в стійлі…
— Посоромтеся, брате! — не витримав я.