— У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви — представник легата. Ви маєте право. Вона — втікачка, злочинниця й зрадниця!
Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]
— Гаразд, — кивнув я. — Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!
Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.
— Відпустіть мене, — тихо проказала дівчина. — Я піду… Я не повернуся до замку…
Я їй не вірив — вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…
Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.
— Брате Петре!
Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.
— Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, — я поглянув на небо, — коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді — дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться — можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.
Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:
— Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.
З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив — розбере. І ще яму викопає.
— Тільки май на увазі, Анжела — жонглерка.
— Не втече, — П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.
— Брате Петре, — Ансельм уже встиг отямитися. — Дорога праворуч! Подивися!
Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.
— Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.
— Так, святий отче, — несподівано покірно відповіла вона. — Я не втечу.
Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.
ebooksa