Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.
— Агов, отче Гільйоме! Швидше!
Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…
У домі всі спали — хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір — точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.
— Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.
Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».
— Золото… Яке хлопцям…
— У Пам’є й отримаєте, сину мій.
Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:
— Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі — самі знаєте…
III
Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців — або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?
Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.
Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:
— Отче Гільйоме!
Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.
— А що ж далі, отче Гільйоме?
— Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…
— Та не про те я…
Знову — важке зітхання.