— Чекатиму тут, — повторив я. — Вийдете на галявину, я вас побачу.
Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.
IV
Місячне сяйво заливало галявину, на високій траві лежали гострі тіні, а нічна прохолода змушувала щільніше загортатися в рясу. Вівтар був зовсім близько. Мертвотне світло давало змогу розгледіти кожен камінь і навіть травинки, що проросли зі зруйнованої кладки. Здавалося, вівтар світиться, і я раз-по-раз починав читати молитву.
Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах — надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Пам’є, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й П’єра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель… Ні, до Пам’є йти не можна.
І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!
…Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полум’я, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме…». Якого поля ягоди?
Я наблизився — вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця… видимий же всім і невидимий… розіп’ятого ж за нас при Понтійському Пілаті…».
Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.
Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!
Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки — символи Ворога.
Спаскудили!
Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся. Старий храм — напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка — християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар — він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша…
Забувши про мерзотників, які споганили древній храм, я підійшов ближче й узявся уважно розглядати старі камені. Поміж сірого, нерівного вапняку блакитнувато блиснула полірована поверхня. Мармур… Колись ця плита прикрашала вівтар, тепер же, скинута й розколота, вона лежала в густій траві.
Я обережно скинув дрібне каміння, зчистив землю… На мене дивилося чиєсь обличчя — спокійне, кам’яне, з рівними, ледь усміхненими вустами. Юнак, майже хлопчик, літами не старший за Ансельма. Збоку напис.
Різке місячне світло зробило літери чіткими й зрозумілими: «Фелікс присвятив…».
Якому богові? Кого зображено тут — самого Фелікса, який давно вже перетворився на порох, чи того, у кого він шукав захисту?
Я дивився на молоде мармурове обличчя, й мені здавалося, що цей усміхнений юнак знає щось важливе, нині вже забуте назавжди нами, безпам’ятними нащадками. Але доречно згадався премудрий отець Петро Ломбардський, котрий запевняв, що древні боги — це біси, кумири, яких слід неухильно розбивати, перетворюючи на порох. Кого ж могли вшановувати наші предки до того, як прийшов Спаситель? Адже навіть Мойсей звелів спорудити мідний кумир Змія…
— Це Ескулап, бог лікарства, — вимовив тихий старечий голос. Я завмер, не відводячи погляду від мармурового обличчя, але страху чомусь не було. Голос здавався знайомим, хоча найменше я очікував почути його тут, на руїнах древнього храму.
— Сподіваюся, ви не надто злякалися, брате мій.