— Так… — я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…
— Тоді, — розбійник кахикнув, — щодо грошей…
Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:
— Цеє… Ну, щодо векселя… На дім Барді який.
Я мимоволі розсміявся:
— Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.
Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.
— Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть… Мені б… Сиротам допомогти.
Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.
— Ну, хоч трохи… У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж — загуляє, вона в мене така…
— То у вас є родина?
Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.
— Ну-у… З її мамцею я не те, щоб вінчаний… Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака…
— Що? — здригнувся я. — Брат Петро?
— Так, здається його звуть Педро. Він у Пам’є. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів… Я вас до нього приведу!
Отже, я недарма повертався до Пам’є! П’єр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.
— Ні, сину мій. У Пам’є я не піду — щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» — запам’ятали?
Розбійник кивнув.
— Повернетеся до ранку — тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!
Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»