— Я лише захищався, — сказав він нарешті. — От і все. Ті хлопці вимагали в мене гроші.
— Чи не оті, що вештаються по платформі? — спитав черговий, глянувши у вікно. Стефан простежив його погляд і побачив тих двох, що чіплялися до нього у вагоні. Третього, зі зламаною рукою, не було, проте до них підходили нові, такого ж бандитського вигляду. Він кивнув головою.
— Так, це вони. Але чому ви їх…
— То куди ти їхав? — перебив його міліціонер. — Як тебе…
— Стефан. Стефан Хошкевич.
— То що, Стефане, куди ти прямував?
— В одне село, — відповів він, зітхнувши. — Маренівку.
— Маренівка? Де це?
— Під Ніжином.
Черговий почухав скроню.
— Отже, ти їхав у свою Маренівку, а ці хлопці почали вимагати гроші. Я правильно зрозумів?
— Так. Правильно.
— А чого ти туди їхав?
У Стефана знову почали здавати нерви. Він сидить тут, а час іде, і невідомо, чи зможе він вирватися звідси хоча б до вечора. Перешкоди на кожному кроці.
— Слухайте… — він глянув на його плечі. — Лейтенанте.
Приведіть сюди тих хлопців, і розпитайте про все. Я ні в чому не винен, і мені необхідно потрапити сьогодні в те селище. Або давайте розберемося з усим, як треба, або не затримуйте мене більше.
— Ти мені не вказуй, що робити, — сказав черговий, свердлячи його очима. — Багато вас тут таких розумних.
Звідки їдеш?
— З Києва.
— Воно й видно. Думаєте, вам все можна? А от я зараз впаяю тобі штраф, і тоді побачимо, який ти крутий.