— Гаразд, — промовив Стефан. — Паяйте, і випустіть мене звідси. Якщо у вас тут так заведено, що місцеві бандюги нишпорять по вагонах і чіпляються до простих людей, а ви навіть не поворушитесь, щоб це припинити, тоді я вже нічого не розумію.
Міліціонер відкинувся у кріслі й склав руки на грудях.
Деякий час просто дивився на Стефана, а тоді сказав:
— От що, розумнику. Ти мене жити не вчи. У мене й так сьогодні важкий день — жінку повезли в лікарню з апендицитом, в самого голова розвалюється, а мене засадили писати ці довбані папери, бо всі наші хлопці на виклику через якогось п’яного недоумка, який хотів підсмажити живцем свою стару матір. Так що не треба мені мізки вправляти, — він розлючено розчавив недопалок у керамічній попільничці. — Думаєш, я не бачу, що на станції коїться? Так, хлопці дозволяють собі зайве, але один з них — племінник нашого голови, а інший — син директора м’ясокомбінату. Отак. Я б і сам цим шмаркачам голови повідкручував, але тоді я до пенсії без роботи сидітиму, а в мене двоє малих на шиї. П’ять і сім. То що скажеш?
Стефан мовчав. Він зовсім не очікував таких відвертостей. Черговий кілька хвилин барабанив пальцями по столі, а тоді підвівся.
— Кажеш, твоє село під Ніжином? — спитав він.
— Так.
— Значить, ось як ми зробимо. Я зараз менше за все хочу з тобою нянчитись, і даю тобі можливість швидко звідси зникнути, поки не повернулися наші.
Помітивши здивування на обличчі Стефана, додав:
— Ти не схожий на ту гидоту, яка зазвичай сюди потрапляє. А якщо батечки цих хлопців дізнаються, що тут сидить той, хто набив фізії їх немовлятам, то в тебе будуть великі неприємності. Так що раджу забиратися, поки я не передумав. Тут поруч є зупинка, і автобус через Ніжин відходить якраз через десять хвилин. Якщо встигнеш, то вважай, що тобі пощастило. Зрозумів?
Стефан підвівся зі стільця.
— Дякую, лейтенанте.
— Сюдою ти не вийдеш, — черговий глянув через вікно на станцію, де коло перону вже зібралося чоловік з десять. — Вони тебе вмить по землі розмажуть. Пішли, проведу через каси.
Все ще відмовляючись вірити в усе це, він попрямував за міліціонером. Вони перетнули невеличкий зал очікування і увійшли в двері поруч з віконцями білетних кас. Там був короткий коридор з кількома іншими дверима, останні з яких черговий і відчинив. Стефан побачив вулицю, зелену травичку і сонячне світло.
— Зупинка трохи далі, — сказав той. — А тепер швиденько звідси, поки ніхто не помітив. В тебе десять хвилин.
Стефан подивився на нього.
— Ще раз дякую, лейтенанте.
— Сергій. Сергій Гудзенко. Нема за що. Ну ж бо, біжи, чорти б тебе забрали!
І він побіг.
Сісти в автобус вдалося без жодних проблем, і скоро вже їхав, притиснутий до вікна чиїмись величезними торбами, і дивився, як повз нього пропливають вулиці цього божевільного містечка, назву якого він так і не з’ясував. Все ж таки їм не вдалося надовго затримати його тут. Може, доля все ще була на його боці і, як могла, допомагала йому? Тоді в нього залишаються непогані шанси вийти з цієї історії переможцем.
ebooksa