Полишати теплий та сухий салон автомобіля не хотілося, але Марина все ж потягнула за ручку дверей. У кабіну увірвався шум дощу, і холодні бризки води примусили її поморщитися. Одягнувши плащ, вона вискочила з машини і грюкнула дверцятами.
— Щасливо! — крикнув водій на прощання… але навряд чи вона його почула. Зітхнувши, він вивернув руль і помчав у зворотньому напрямку, а Марина вже входила в ліс, пригинаючи голову під важкими краплями і обома руками тримаючи свій прозорий балахон. Вона намагалася підготувати себе до того, що може очікувати попереду, але тривога не полишала її.
Стежка вела її все далі в глиб цього бору, і Марина відчувала те саме, що і її чоловік у перший свій приїзд — невимовне словами почуття наближення до природи у її справжній, прадавній формі. Здавалося, що дерева навколо пильно стежать за дивною істотою, яка раптово опинилася серед них, а шелест крон — не що інше, як мова цих язичницьких місць, за допомогою якої вони і вирішують, що ж робити з несподіваною гостею. Незважаючи ані на дощ, ані на зловісну мету своєї поїздки, вона все ж таки насолоджувалась кришталевим, просякнутим свіжістю повітрям і тишею, що порушувалася тільки сонним шелестом крапель. Ось-ось — і вона вийде на галявину, на якій побачить двох красенів-єдинорогів, що неквапно пасуться під сірим дощовим небом…
З деяким жалем Марина примусила себе повернутися у реальний світ. Не треба забувати, для чого вона приїхала сюди. Якщо Стефан вже в Маренівці — а, скоріше за все, так і є — то в нього можуть бути великі неприємності, а вона в цей час носиться зі своїми фантазіями. Ця думка примусила її прискорити ходу, і через деякий час вона розрізнила серед заростів обриси білих хатин. А ще через кілька хвилин перед нею простягся всипаний гравієм шлях, що сплячою змією обвивав приспані цегляні будинки, і Марина із завмираючим серцем попрямувала до них. Подорож завершено.
Так вона опинилася в Маренівці.
— …а також теплу сонячну погоду у найближчі три доби, — радісно сповістило радіо. — Температура повітря становитиме…
— Яке, до дідька, сонце? — гримнув Євген, знову вмикаючи двірники. Дорога перед ним пливла і звивалася, немовби уві сні якогось божевільного, і в цей момент він ладен був придушити того паразита, що займався складанням цих прогнозів. А ще з’явилася злість на самого себе — тільки уявити, за якусь двадцятку він погодився пертися у цю далечінь, і все задля того, щоб допомогти тій жіночці. Схоже, в нього не всі дома. Що й казати, сідниці в неї були те що треба, але хіба вони варті того, щоб тепер повертатись у Київ крізь таку зливу? Навряд чи він підхопить пасажирів у Ніжині — через клятий дощ знову опинився без прибутку. Ех, якби знаття, що таке буде коїтись, відправив би ту дамочку подалі.
Євген покрутив ручку приймача і спіймав якусь музичну хвилю, трансляція якої час від часу переривалася гучним тріском. Але все ж краще, ніж слухати брехню метеоцентру. Ще вчора вони обіцяли тиждень сонця й тепла, а тепер ззовні неначе вселенський потоп розпочався. Не щастить так не щастить.
Дорога раптом пішла в гору під кутом у двадцять п’ять градусів, і він рішуче натиснув на газ, намагаючись подолати цей підйом одним зусиллям. Щось завібрувало з лівого боку, але він не відразу звернув на це увагу; а потім машину різко трусонуло, і Євген розширеними очима побачив, як його переднє колесо, підстрибуючи, віддаляється до узбіччя. Якусь мізерну долю секунди спостерігав, як «жигулі» хилить набік, не в змозі повірити у те, що відбувається. Чорт, він же сам закручував гайки на цьому колесі — загвинтив до краю! А тоді з несамовитим криком вчепився у руль, одночасно натискаючи на гальма. З передньої колодки вилетів сніп іскор, коли вона торкнулася до мокрого асфальту, і машину різко розвернуло поперек шляху. Кілька жахливих миттєвостей Євгенові здавалося, що зараз його перекине, як у одному з тих американських бойовиків, що увесь час крутять по телевізору, але автомобіль лише хитнувся і, нарешті, завмер. Він глянув у дзеркальце, у свої круглі перелякані очі, і поліз у кишеню за сигаретами.
— Господи, — вирвалося з грудей. — Дякую тобі. Клянуся, що більше ніколи…
В очі раптом вдарило яскраве світло фар. Євген завмер, зачаровано дивлячись, як з іншого боку схилу повільно підіймається величезна маса автобуса, його вогні у цих похмурих дощових присмерках здавалися дивними вогненними квітами. Він зрозумів, що стоїть якраз попереду цієї гори заліза, зрозумів, що має трапитися через секунду, і його відчайдушний лемент пролунав одночасно з виттям клаксона якраз за мить до того, як…
— Стережися! — хотів крикнути Стефан, але було вже надто пізно.
Все відбулося надзвичайно швидко. Вони вискочили на схил, і там опинився чийсь автомобіль. Він побачив, як його розмиті блакитні обриси невпинно насуваються, і встиг лише підскочити та вхопитися за поручня, розуміючи, що цього замало. Водій, скрикнувши, розвернув своє велетенське кермо і вдарив по гальмах, але це вже не могло нічого змінити. На швидкості шістдесят кілометрів за годину автобус з гуркотом вдарив машину в бік і почав розвертатися навколо власної осі. Від поштовху вперед полетіли сумки та торби, а також пасажири, яких буквально викинуло з крісел. Стефана смикнуло так, що йому здалося, наче руки от-от відірвуться і він вилетить на вулицю крізь лобове скло.
Його ноги злетіли майже до рівня голови, і він зачепився однією за той самий поручень, благаючи Бога, щоб не впасти вниз. Хоча де верх, а де низ — цього він вже не міг сказати. Виск гумових покришок злився з лементом людей у салоні, коли автобус почав ковзати по мокрому шосе, як фігурист на льоду, а потім різко перекинувся. Заіскрило, застогнав метал, а тоді, нарешті, рух припинився і запанувала мертва тиша.
Він не знав, скільки часу пройшло, поки не прийшов до тями. Підвівши голову, Стефан побачив, що лежить під купою безвільних людських тіл, неначе на якійсь сюрреалістичній картині із зображенням пекла. Вгорі був ряд сидінь, а знизу — знову тіла. Тим, кого притиснуло до вікна, не пощастило — від удару скло порозліталося, і їх досить довго терло по асфальту…
— Господи, — прошепотів Стефан закривавленими губами. Втім, кров була не його — він не відчував на своєму тілі жодної подряпини. — Господи, за що?
Відповіді не було. Над його головою опинився поручень — той, що врятував йому життя. Вхопившись за нього, він напружив м’язи й обережно став на хиткі ноги, стежачи, щоб ні на кого не наступити. Тепер побачив те, що сталося, і в легенях почав накопичуватися крик, сповнений болю та відчаю. Якийсь голос всередині нього підступно промовив:
«То що, письменнику, як ти себе почуваєш? Сумління не тривожить? Це ж все через тебе, через твою надмірну цікавість і святу віру в реальність…»
Водій нерухомо звисав зі свого крісла, і його обличчям збігав струмінь крові. Переднє скло вкрилося сіткою тріщин.
«То як, ти ще хочеш продовжувати?»
ebooksa