Талiсман,

1

Ту ніч вони провели в руїнах спаленого будинку з широким полем по один бік і гаєм — по інший. На далекому краю поля розташовувалася ферма, але Джек подумав, що тут вони з Вовком будуть у безпеці, якщо поводитимуться тихо й не дуже вовтузитимуться. Коли сонце зайшло, Вовк пішов у ліс. Він рухався повільно, нахиливши обличчя до самої землі. Перш ніж Вовк зник із Джекового поля зору, хлопчик подумав, що його приятель схожий на короткозору людину, що загубила окуляри і тепер шукає їх. Джек почав нервувати (до нього приходили видіння, як Вовк потрапляє в пастку зі сталевими зубами, як пійманий Вовк похмуро стримує стогони, відгризаючи собі ногу…), аж доки Вовк не повернувся, прямуючи цього разу майже прямо і тримаючи в руках якісь рослини, корені яких вільно звисали зі стиснутих кулаків.

— Що в тебе там, Вовку? — запитав Джек.

— Ліки, — відповів Вовк похмуро. — Та вони не дуже хороші, Джеку. Вовк! Нічого нема дуже хорошого в твоєму світі!

— Ліки? Що ти маєш на увазі?

Але Вовк не промовив більше нічого. Він дістав два дерев’яних сірники з нагрудної кишені комбінезона, розпалив вогонь і запитав у Джека, чи може той роздобути банку. У канаві Джек знайшов банку з-під пива. Вовк понюхав її і зморщив ніс.

— Знову погані запахи. Треба води, Джеку. Чистої води. Я сходжу, якщо ти дуже втомився.

— Вовку, я хочу знати, що ти надумав.

— Я піду, — сказав Вовк. — Прямо через поле є ферма. Вовк! Там точно знайдеться вода. Ти сиди.

Джек уявив собі, як фермерова дружина, готуючи вечерю, визирає у вікно і бачить Вовка, котрий гасає двором з банкою з-під пива в одній волохатій лапі й оберемком трав і корінців у другій.

— Піду я, — сказав він.

Ферма розташувалася всього за п’ятсот футів від місця їхньої ночівлі: теплі жовті вогні ясно осявали поле. Джек пішов, без пригод наповнив банку водою з-під крану під дашком і рушив назад. На півдорозі через поле він збагнув, що бачить власну тінь, а тоді зиркнув на небо.

Майже повний місяць зійшов над східним небокраєм.

Стривожений Джек повернувся до Вовка і віддав йому бляшанку з водою. Вовк нюхнув, знову поморщився, але промовчав. Він поставив банку на вогонь і взявся запихати крізь маленьку дірочку подрібнені шматочки зібраних рослин. Хвилин за п’ять чи трохи згодом вчувся жахливий запах — якщо бути зовсім чесними, то над банкою почав здійматися справжній сморід. Джек скривився. Він не сумнівався, що Вовк захоче, аби він випив цю бридоту, і точно знав, що трунок його вб’є. Певно, повільно і болісно.

Він заплющив очі й почав гучно, театрально хропти. Якщо Вовк подумає, що Джек заснув, то не будитиме його. Ніхто ж не будить хворих людей, правда? А Джек хворів; з приходом темряви температура повернулася — лютувала в його тілі, караючи холодом попри те, що піт виходив через кожну пору.

Підглядаючи крізь вії, Джек побачив, як Вовк відставив банку вбік остигати. Вовк сів на місце і поглянув у небо, склавши волохаті руки на колінах. Його обличчя було мрійливим і навіть прекрасним.

«Він дивиться на Місяць», — подумав Джек і відчув щось схоже на страх.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу!

Вовку, скажи мені дещо: я тепер стадо?

Джек затремтів.

П’ять хвилин по тому — до того часу Джек уже майже заснув — Вовк нахилився над банкою, понюхав, кивнув, підняв її та підійшов до Джека, що притулився до почорнілої від вогню похиленої балки, підібгавши під шию додаткову сорочку, щоб зручніше покласти голову. Джек міцно заплющив очі і знову захропів.