Талiсман,

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо. Свіжий, потужний струмінь сечі вирвався з нього.

— Я налякав тебе, — сказав за спиною Вовк. — Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? — безглуздо подумав він. — У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.

Хто боїться великого злого Вовка, великого злого Вовка, великого злого?..[168].

— Джеку?

Це я, це я, о Боже, я боюся великого злого Вовка…

Джек повільно повернувся.

Вовкове обличчя, яке, коли вони прийшли до хліва і лягли спати, було тільки трохи заросле короткою щетиною, зараз вкривала густа борода, що доходила аж до вилиць, через що здавалося, що рости вона починає ще на скронях. Його очі світилися червоно-помаранчевим сяйвом.

— Вовку, з тобою все гаразд? — запитав Джек уривчастим шепотом з придихом. Голосніше говорити він не міг.

— Так, — відповів Вовк. — Я бігав за Місяцем. Він прекрасний. Я бігав… бігав… бігав. Але зі мною все гаразд, Джеку. — Вовк усміхнувся, аби продемонструвати, що з ним справді все гаразд, і виставив напоказ повний рот велетенських гострих зубиськ. Джек відскочив у тупому жаху. Це наче зазирнути до пащі потвори з фільмів про «Чужого».

Вовк помітив цей вираз обличчя, і його різкі, огрубілі риси викривив смуток. Але під цим смутком — і зовсім не глибоко — крилося дещо інше. Це дещо розважалося, сміялося і демонструвало зуби. Воно б гналося за здобиччю доти, доки від страху в тої не потече носом кров, доки вона не почне стогнати і благати про помилування. Воно б сміялося, розриваючи плоть волаючої здобичі.

Воно б сміялося, навіть якби тією здобиччю був він.

Особливо якби тією здобиччю був він.

— Джеку, вибач, — казав він. — Час… наближається. Нам треба буде щось придумати. Ми… завтра. Нам треба буде… треба… — Він глянув угору, і зачудований вираз з’явився на його обличчі, доки він роздивлявся небо.

Він підвів голову і завив. І Джеку подумалося, що він чув — дуже тихо, — як вовк на Місяці завив у відповідь. Жах охопив Джека — спокійний і абсолютний. Тієї ночі він так і не зміг заснути.

3

Наступного дня Вовку покращало. Зовсім трішки, бо від напруги його аж нудило. Коли він намагався пояснити Джекові, як треба поводитися — принаймні наскільки він міг це розказати, — високо над головою пролетів реактивний літак. Вовк скочив на ноги, кинувся бігти й вити на нього, розмахуючи кулаками в напрямку неба. Його волохаті ноги знову стали босими. Вони набрякли і зовсім порвали дешеві пенні-лофери.