Талiсман,

— Кинь його мені! — насміхався Слоут. Він виринув із засніженої, буремної темряви, де весь морок злився воєдино. Він клацав пальцями правої руки і наводив олив’яний ключик на Джека лівою. У його рухах простежувалася уривчаста, ексцентрична синкопа[275]. Джекові Слоут здавався страшенно схожим на якогось раніше відомого диригента латиноамериканського джазового оркестру — можливо, Шав’є Кугата. — Кинь його мені, чому б і ні? Ми в тирі, Джеку! Мішень! Старий великий дядько Морґан! Що скажеш, Джеку? Спробуєш? Кинь кульку — і виграєш ляльку «К’юпі»!

І Джек побачив, що справді підніс Талісман до правого плеча, ніби мав намір кинути його. Він лякає тебе, намагається збити з пантелику, змусити тебе здатися, змусити…

Слоут знову розтанув у мóроці. Сніг обернувся на пилову бурю. Джек нервово покрутився, але ніде не бачив Слоута. Може, він полетів. Може…

— Що трапилося, Джекі?

Ні, він досі був тут. Десь тут. Ліворуч.

— Я сміявся, коли твій милий старий татусь помирав, Джекі. Я сміявся йому в обличчя. Коли його мотор нарешті здох, я відчув…

Голос переливався. На мить змовк. Тоді повернувся. Праворуч. Джек повернувся туди, не розуміючи, що відбувається. Його нерви напружилися до краю.

— …моє серце тріпотіло, наче крильця птаха. Воно тріпотіло саме так, друже Джекі.

З мороку виринув камінь — його кинули не в Джека, а в скляну кулю. Хлопчик відсахнувся. Краєм ока побачив Слоута. Той знову зник. Пауза… а тоді Слоут повернувся, завівши нову пісню.

— Трахав твою матір, Джекі. — Дражливий голос лунав позаду нього.

Товста гаряча рука схопила його за дупу. Джек розвернувся, цього разу мало не перечепившись через Річарда. Сльози — болісні, гарячі, відчайдушні — котилися з його очей. Він їх ненавидів, але все ж вони текли, і ніщо в світі не могло заперечити їх. Вітер завивав, як дракон в аеродинамічній трубі. «Магія в тобі», — сказав якось Спіді, але де магія була тепер? Де ж, де ж, де?

— Ану не патякай про мою матір!

— Часто трахав її, — додав Слоут із самовпевненою радістю. Знову праворуч. Товстий силует, що танцює в темряві. — Трахав на її прохання, Джекі!

Позаду нього! Близько!

Джек повернувся. Підняв угору Талісман. Він сяйнув білим променем світла. Пританцьовуючи, Слоут відскочив від нього, але Джек побачив на обличчі ворога гримасу болю та злості.

Не зважай на те, що він каже, — це все брехня і ти знаєш це. Але як йому це вдається? Він, як Едґар Берґен… Ні… він, як індіанці в темряві, що оточили валку. Але як йому це вдається?

— Джекі, цього разу ти трішки підсмалив мені вуса, — сказав Слоут і соковито загигикав. Він трохи зади́хався, але ще не достатньо. Джек же хекав, наче пес спекотного літнього дня, його очі страшенно палали, доки він видивлявся Слоута в буремній темряві. — Але я не триматиму на тебе зла, Джекі. Погляньмо далі. Про що ми там говорили? О так. Про твою матір…

Легкі переливи… ледь помітне зникнення… і знову з темряви праворуч летить камінь, що цілить Джекові просто в скроню. Він повернувся, але Слоут знову зник, заховавшись у сніг.

— Вона обхопила мене своїми довгими ногами, аж доки я не благав милосердя! — заявляв Слоут праворуч від Джека: голос лунав з-за спини. — О ТААААК!

— Не дозволяй йому дійняти тебе, не дозволяй йому розлютити тебе, не дозволяй…