Талiсман,

Ґарднер зміг опустити ніж на два дюйми. Грудка хрящоподібного жовтого слизу і крові витекла з діри, де мало бути праве око. Джек закричав від жаху, люті, безпомічності, безпорадності, почуттів, спричинених батьковою смертю, які він так довго приховував. Він дуже високо відштовхнув ніж Ґарднера. І знову закричав. Ліва Ґарднерова рука без пальців схопила ліву руку Джека. Джек намагався викрутитись із зап’ястка супротивника, але відчув, як волога плоть прокралася між грудьми і рукою. Річард продовжував лупцювати Ґарднера, проте йому вдалося запхати безпалу руку досить близько до Талісмана.

Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.

— Алілуя, — прошепотів він.

Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.

— Що ти робиш? — заверещав Річард.

Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився — ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, — а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.

«Ну що ж, про тебе подбали, — подумав Джек. — Туди тобі й дорога».

2

— Добре, — сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. — А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…

Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.

— А хоча, може, краще просто посидь тут, — сказав Джек.

Річард похитав головою.

— Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.

— Мені доведеться вбити його, — сказав Джек. — І я зроблю це, якщо зможу.

Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.

— Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.

Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.

— Подумай про мікроби, які можеш підхопити. — Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. — Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…

Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».

— Я не впущу.

Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.