Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.
Ледь смикнувшись, усі троє зникли.
Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.
— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…
— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.
— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.
— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.
— Чому… куди… — Він міг видихнути тільки це.
Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.
— Зовсім недалеко, — сказав Паркус. — Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?
І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.
— Тут смердить його злом, — сказав він, — і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.
Він рушив далі, несучи на руках Річарда.
За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав — став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим — на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.
— Тепер ти поспиш, — сказав він. — Можливо, прокинешся вже завтра. Ніхто не потурбує тебе. Роззирнися.
Паркус махнув рукою туди, де на Американських Територіях розташовувався Пойнт-Венуті. Спершу Джек побачив чорний замок, одну стіну якого було зруйновано і спалено, ніби всередині відбувся грандіозний вибух. Тепер замок мав майже буденний вигляд. Він уже не здавався загрозливим, а таємний скарб винесено. Лишилося тільки каміння, складене у певний візерунок.
Кинувши поглядом далі, Джек побачив, що землетрус тут не був настільки руйнівним — та й тут було набагато менше всього, щоб знищити. Хлопчик побачив кілька халуп, що перевернулися, здавалося, ніби вони зроблені зі сплавленого лісу. Помітив декілька спалених візків, які могли або не могли бути «кадилаками» на Американських Територіях. То тут, то там валялися волохаті тіла.
— Всі, хто був тут і вижив, уже пішли, — сказав Паркус. — Вони знають, що трапилося, знають, що Орріс мертвий, тому більше не потурбують тебе. Зло, що було тут, зникло. Ти знаєш про це? Ти можеш
— Так, — прошепотів Джек. — Але… містере Паркусе… ви ж не… не…
— Йду? Так. Дуже скоро. Ви з другом добре поспите, але спершу ми з тобою маємо трохи побалакати. Ця розмова не буде тивалою, тому мені б хотілося, щоб ти спробував підвести голову, принаймні на мить.