Моторошне відчуття необхідності діяти змусило Макса врешті встати з лавки. Його легенько хитнуло, але запаморочення вже за секунду-дві минуло. Він збирався зробити єдине, що залишалося, — піти до лисого й зажадати пояснень.
Але Максові ноги раптом підкосилися, й він, плюхнувшись на задницю, знову опинився на дерев’яному сидінні лавки. Ні вулиці, ні будинку, ні поверху, ні номера квартири старого Макс не пам’ятав. Спогади про те, що відбувалося
Ще хріновіше.
Тим часом на вулиці почало холоднішати. Макс подивився вгору, сподіваючись побачити хмари, але сонце світило так само яскраво, як і раніше, а небо залишалося чистим і блакитним, як лляне покривало.
Макс звівся на ноги й побрів уздовж «стометрівки» до площі з пам’ятником Шевченкові. Тут він згадав іще дещо. Чиюсь маленьку миршаву постать, що виникла поруч з лисим стариганем за якусь мить до Максового знепритомнення. Вона швидше нагадувала димний фантом, аніж реальний предмет. Хоча в усьому її вигляді було присутнє щось до болю знайоме, здається, пов’язане з дитинством, щось із книжок для малят, схоже на одну з відомих картинок. Не буквально, але на сам образ. Макс уповільнив крок. Точно, на лікаря Айболита! Але якого біса? Він навіть усміхнувся. Хоча в тодішньому стані міг би запросто вздріти й Елвіса Преслі, який з хмари справляє нужду на грішну землю. Але якщо цей маленький доктор йому тільки привидівся, то як тоді пояснити дивну поведінку кота? Макс ладен був заприсягтися, що котяра засичав, коли дивився просто на цей силует, наче побачив примару. Господи, в яке лайно він вляпався?..
Роздуми Макса про це дивне видіння урвав раптовий крижаний порив вітру, що налетів, здавалося, з усіх боків. Хлопець зупинився і здивовано оглянувся. Виникло таке враження, наче серед літа у своїх санях вирішила проїхатися містом Снігова Королева. Макс був далеко не єдиним, хто звернув на це увагу, — багато перехожих здивовано озиралися або обмінювалися жартами.
Макс скулився: чорт, а й справді
— Гей! — крикнув хтось. Макс повернув голову й побачив Батута, який рухався в його бік.
— Як упорався? — запитав той, коли вони привіталися, маючи на увазі вчорашнє розклеювання афіш.
— Нормально.
— Ага, — кивнув Батут. — Я вже бачив трохи тут в центрі. Що це раптово трапилося з погодою?
— І гадки не маю, — знизав плечима Макс.
— Ну добре, мені пора бігти. Приходь завтра в «Рокс», можеш іще когось узяти з собою, я влаштую для двох, — і його хаєр зник у натовпі…
Коли Макс перетнув проспект Свободи й опинився на його лівому боці, стало ще холодніше. Перехожі більше не всміхалися, не обмінювались жартами з приводу погоди, а переважно заходили в магазини зігрітися. Макс і сам відчув, що змерз. Усе було не так і навіть занадто.
Хріновіше не буває.
Він зайшов у невелике кафе, але відразу ж вийшов на вулицю, бо народу в тісне приміщення набилося стільки, що не було чим дихати.
Перехожі пришвидшували ходу, хто міг, відкасував рукави сорочки чи обхоплював себе руками; Макса штовхали з усіх боків. Зрештою, він вирішив, що краще піти до трамвайної зупинки, тому вибрався з зустрічного потоку людей і приєднався до тих, які йшли в потрібному напрямку.
Погодна аномалія на цей час зовсім витіснила з Максової голови недавній візит до лисого старого дивака. Принаймні на якийсь час.
Коли Макс минав провулок, що вів до зупинки, то вловив перші ознаки пари з рота. Найкумедніше було спостерігати це явище серед яскраво освітлених сонцем вулиць.
На дорогах утворилися серйозні автомобільні пробки, машини гуділи сотнею клаксонів на різні тони, як збірний какофонічний хор з Парку машинного періоду, що влаштував страйк з вимогою замінити масло.