Байки проти ночі

22
18
20
22
24
26
28
30

Усю дорогу додому він змушував себе не думати про коротку подорож у жахливе задзеркалля і про все, що їй передувало. Принаймні доки не опиниться в спокійному й звичному оточенні, всередині тієї фортеці з гострим частоколом і піднятим над глибоким ровом мостом, у якому плавають крокодили, що для кожного з нас зветься Домом.

Та коли Макс переступив поріг своєї квартири, він був уже цілковито впевнений: його візит до лисого старого, який дав оголошення, прямо пов’язаний з п’ятнадцятихвилинною прогулянкою по Країні Жахів.

Веселощі починаються…

Макс зайшов до кухні й довго не міг повірити своїм очам. У ній господарювало ціле полчище гігантських тарганів. Вони були всюди, вони кишіли, створюючи гидкий шурхіт, вони метушилися навіть по стелі, зістрибували на пластиковий плафон люстри, а потім гепалися на підлогу; вони розкидали все, що могли зрушити з місця, — чашки, сільничку, перечницю й інший дріб’язок, — позривали рушники з гачків, перекинули банки з миючим засобом біля раковини; пообгризали навіть дерев’яні ніжки столу й табуретів…

Макс ненавидів тарганів. Але ці — були справжніми чудовиськами. Його тричі пересмикнуло, перш ніж величезні тварюки зникли. Він застиг на вході, переводячи погляд з однієї стіни на другу, зі столу на раковину й знову на стіл. Невже захоплива екскурсія в країну літніх заморозків і кухонних монстрів ще не закінчилася? Що ж, зрештою, з ним зробили?

Що?

Макс ретельно вимив одну зі склянок, хоча взяв її з полиці для чистого посуду, і, переборюючи відразу, випив простої води — шурхіт від комашиних крил і звуки їхньої біганини досі лунали в його вухах. Потім налив собі знову, однак задоволення від довгоочікуваної води було безнадійно зіпсованим.

«Довбані таргани, — Макс сів за стіл, обхопив голову руками. — Чого чекати наступного разу? Павука розміром із собаку чи, може, Джейсона з мамкою? Або…»

— Лишенько, ой лишенько! — донеслося з вбиральні.

— Здається, в нас гості, Хуліо, — Макс підвівся, намагаючись згадати, звідки він знає цей голос.

Він відчинив двері туалету… Ну, звісно, дід.

— Привіт, — сказав той, поквапливо ховаючи щось довге й вузлувате до штанів. Дід помер п’ять років тому, але зараз виглядав саме таким, яким Макс запам’ятав його незадовго до похорону. Проте сморід у вбиральні стояв цілком натуральний. — Уявляєш, як воно — не мати гівняної можливості по-людськи висратися. Аж геморой вивалився. Останні вісім років так діставав, собака! Лишенько, ой лишенько…

— Ну, і що далі? — поцікавився Макс, скептично розглядаючи фантом, що існував тільки в його власній: голові. Він знав: дід ніколи не заподіє йому шкоди — за жодних умов.

— Добре, давай викладай, як ви тут, поки я ковбасився в санаторії, — він насамперед критично оглянув Макса й рушив повз нього на кухню. — Ти наче виріс. Слухай, а скільки я вже не був у вас в гостях, щось не пригадаю?

— Діду, тебе вже п’ять років як закопали.

— Справді? — старий застиг, дивлячись на нього з таким здивуванням, що Максу, — чим би це не було, — стало його жаль. — От лихо-о. Таке лишенько, що просто…

— Діду… — крізь зуби витиснув Макс. — Ти б звалив, га? Не треба… — діда він любив не менше, ніж батьків, а може, навіть більше. І не хотів паскудити добру пам’ять про нього, дивлячись на це.

І… дід зник.

— Спасибі… — сказав Макс, звертаючись невідомо до кого.

…і продовжуються