Макс лежав, притискаючись щокою до гарячого тротуару.
— Напевно, епілептик, — сказав хтось зверху.
— Бідолаха, — мовив жіночий голос. — Йому терміново потрібно в лікарню.
Пролунало ще декілька різних голосів, але Макс не зміг розібрати, що вони говорили.
Чиясь тепла рука доторкнулася до його чола.
— Боже, хлопця ніби щойно вийняли з морозилки!
— Ну й ну…
Очевидно, помітивши, що Макс прислухається, хтось спробував допомогти йому встати на ноги, просунувши руки під пахвами.
— Залиште його в спокої, зараз приїде «швидка», — випередив той самий жіночий голос, і руки ковзнули назад. Але Макс уже підводився сам і озирався по боках.
Ніякого божевільного натовпу, ніякого погрому на проспекті Свободи, ніяких розпростертих тіл чи слідів од саней Снігової Королеви… Нічого. Сонце, як і до того, зігрівало вулицю своїм гарячим промінням. Однак Макса досі лихоманило, тіло з болем повертало нормальний кровообіг. Особливо дісталося носу й вухам.
Він поступово зігрівався й ошелешено оглядав людей, які зібралися довкола нього: чоловік з дванадцять.
— Негайно ляжте, — підскочила до нього дама років сорока-сорока п’яти, схожа на шкільну вчительку, голос якої Макс чув перед цим.
— Та пішла ти… — він відіпхнув даму й під супровід здивованих реплік прорвався крізь маленький натовп.
Макс одразу відчув, що в нього з носа тече кров, а праве коліно справді дуже розпухло і змушувало кульгати. Він прошмигнув у найближчу браму й почав опоряджатися з допомогою носової хустинки. Найгірше вийшло з футболкою, яку неможливо було привести до ладу і залишалося лише викинути. Добре, що вона була не білою, а синьою, тому бурі плями крові на ній не впадали в око. Макс кілька разів слинив хустку, поки, наскільки міг, привів обличчя до нормального вигляду.
Йому нарешті вдалося зігрітись (хоча відморожені вуха ще пощипували), лихоманка, здавалося, минула, але незабаром Макса знову почали бити дрижаки. Те, що сталося, настільки суперечило всім його уявленням про життя, про можливе й неможливе, що викликало справжній містичний жах, через який волосся ставало дибки.
Наче його на чверть години, як тріску, жбурнуло в іншу реальність. І що би згодом не виявилося, все це відбулося з ним
Макс інтуїтивно зрозумів: якби під час тих подій йому перерізали горлянку (як тій дівчині — шматком розбитого вітринного скла) чи на нього обвалився б будинок, то зараз він був би мертвим. І Макс був у цьому абсолютно
Ось що було справді хріново.
Він згадав про нудотний чай, що його напоїв лисий, дивний присмак, який він відчув крізь липку спрагу в роті (втім, Максові й зараз жахливо хотілося пити). Ще він не міг не згадати, як старий бурмотів про якийсь загадковий
Темний під’їзд не був надто придатним місцем для таких роздумів, але Макс нічого не міг із собою вдіяти. Він провів у ньому кілька хвилин, намагаючись отямитися, перш ніж знову вийти на люди.