Ліжко вабило його, заколисувало голосом морської сирени, що живе в океанській безодні снів, обіцяло блаженний спокій і забуття. Макс розумів, що рано чи пізно не встоїть перед цією спокусою, яка щохвилини ставала все більшою необхідністю.
Розстеляючи ліжко, він знайшов під подушкою дивний ковпак. Макс залишив його у вітальні на кріслі, перед тим як вирушити до Мирона, але ця знахідка його не здивувала. Усе правильно, нічний ковпак — саме те, що йому зараз дуже необхідно.
Макс уже зібрався повернути борг цьому найвиснажливішому дню його життя, коли раптом почув, як ззаду відчинилися дверцята шафи й хтось застрибнув до кімнати. Він обернувся, готовий до чого завгодно, — а насамперед до зустрічі з Блідим незнайомцем, — але побачив шестирічного хлопчика в шортах, до якого через мить приєднався ще один. Макс одразу їх впізнав: це були ті самі хлопчаки з дитячого майданчика, які спостерігали, як він клеїв афішу на стовпі, і які, очевидно, потім її поцупили.
Вони виглядали так, наче довго й щосили звідкись бігли.
— Шумен!.. — випалив захеканий шмаркатий хлопчисько. — Ми знайшли Шумена!
— Точно, — підтвердив другий і захопливо подивився на товариша. — Знайшли!
Макс здивовано переводив погляд з одного хлопчика на другого. Шумен? Знову це дивне слово. «Ну так, звичайно, — згадав він нарешті, — адже саме так вони перебрехали, а може, просто добре не розчули, коли він сказав „шоумен“ на Батута. Весело, чорт забирай! Справді весело, як усе це відклалося в його пам’яті й перетворилося в напис на ковпаку. А тепер ще й…»
Раптом з шафи, слідом за хлопчаками, з’явився ще хтось, і підлога здригнулася під важкою ходою. «Мабуть, це і є той, кого розшукали хлопчаки», — вирішив Макс, коли побачив на диво мускулясту істоту, схожу на троля. Низьке чоло, довгі, нижче колін, лапи з величезними пазурами й широчезне, вкрите темно-коричневою лускою тіло. За звичайних обставин можна було б тільки здогадуватися, як щось із такими габаритами взагалі змогло протиснутися з шафи.
— Серйозний хлопець цей ваш Шумен… — пробурмотів Макс. Він уже почав побоюватися, чи не притягли вони цю тварюку сюди, щоб вона ним поживилася.
— Добре-добре, ми не дурні, — засміявся шмаркач. — Він з нами просто грається. Ми називаємо його Чубакою, як друга капітана Соло. Але він не Шумен.
— Тому що Шумен — це ти! — сказав другий хлопчисько.
«Чудова новина, — подумав Макс, — виявляється, я і є той самий Шумен. А Блідий Незнайомець — просто мій сусід по палаті, з яким ми щоранку лупимося в карти, щоб вирішити, хто з нас першим піде ловити кайф під електрошоком».
Тільки ось річ була в тому, що ці хлопчаки з’явилися зовсім не з дитячого майданчика під Максовим балконом і могли говорити речі, відомі лише йому, — приховані десь глибоко всередині.
І все-таки Макс запитав:
— А ви впевнені?
Хлопчаки аж зайшлися від реготу, демонструючи своїм виглядом, що їх не проведеш. Навіть троль позаду них гучно ухнув, приклавши лапу до величезного рота, мовляв, він теж не дурень.
«Хай так, — подумав Макс, — але що це йому дає?»
— О, чорт! — підхопився раптом шмаркач і штовхнув товариша в бік. — Чуєш?
Той миттю припинив сміятися й закивав головою, прислухаючись до чогось. Усі їхні веселощі як вітром здуло. Максу здалося, що навіть луска троля, який нашорошив вуха, з темно-коричневої стала жовтою, як лимон.