Байки проти ночі

«Сказати? — думав Макс. — Можна, але пізніше».

— Ні, нічого особливого.

Тотальна невизначеність

Мирон запросив його на кухню й дістав із холодильника дві банки пива — темного Максу, світлого собі. Однак, дещо прикинувши в голові, Макс вирішив відмовитися від напою, оскільки в його теперішньому стані алкоголь навряд чи був би гарним помічником.

Батьки Мирона вже лягли спати; вони були вихідцями з села, і життєвий розпорядок, прищеплений у молодості, брав своє. Сам Мирон виглядав цілком бадьоро, хоча встав сьогодні о четвертій ранку. Він із солідарності теж відмовився від пива і приготував каву. Потім почав розповідати, як вони з батьком порибалили. Мирон був справжнім фанатом рибного лову, а рік тому йому вдалося заразити цим захопленням і Макса.

— До речі, — сказав Мирон, різко обірвавши тему гачків і наживок, — мені вчора дзвонила Лена.

— Серйозно? — здивувався Макс.

— Хотіла розвідати, як твої справи. Адже ви, здається, з нею розійшлися.

— І що ти їй відповів? — запитав Макс, посміхаючись: новина була приємною. Схоже, Лена не менше за нього втомилася дутися через дурницю, хоча це й було в її стилі.

— Моя відповідь була гідною… словом, добре… Я відповів, що з таким самим успіхом вона могла би подзвонити тобі. Ну, і ще дещо додав наприкінці, від себе.

— І що ж?

— Тільки не ображайся, старий. Я сказав, що ти засмутився і наковтався якоїсь хріновини, від якої в тебе тепер галюники.

— От спасибі… — остовпів Макс, ледь не захлинувшись кавою. Але за мить усе одно закашлявся.

— Та нема за що, нема за що, — Мирон турботливо поплескав його по спині.

— Що ти їй ще сказав?

— Більше нічого, чесно. Вона розсміялася й поклала трубку.

Коли Макс збирався знову пригубити кави, з чашки раптом випірнув чийсь неймовірно довгий язик, вкритий мерзенними пухирцями, і лизнув його в губи. Макс відсмикнувся від чашки й пролив частину її вмісту на стіл.

— Не біда, — сказав Мирон, витираючи стіл ганчіркою. — Старий, я знаю тебе надто давно. Ти прийшов до мене сьогодні не просто так. Можеш не говорити, що в тебе трапилося, значить, є причини мовчати, але… Якщо моя підтримка знадобиться — ти знаєш, де мене знайти.

— Спасибі, — відповів Макс. Ось за це він і любив Мирона.

Чашка недопитої кави залишилася стояти на протертому столі — пити з неї Максу більше не хотілося. Слизький дотик довгого язика ще довго зберігався в пам’яті, незважаючи на переконання, що це була не більш ніж чергова ілюзія. Іноді вони були надто огидними. І завжди — надзвичайно правдоподібними.