Звичайно, для оточуючих він залишався колишнім. Але досить було й того, що
— Нам терміново потрібна чиясь порада, — сказав Макс і заплакав, чого не траплялося з ним уже років п’ять. — Я так більше не можу…
Синдром Золотої рибки
Щось пора було зробити.
Макс, як і раніше, не міг пригадати адреси лисого старого — в цьому йому не допомагало ні володіння ковпаком Шумена, ні насильство над пам’яттю. Але так тривати більше не могло.
Він не знав, до кого звернутися за допомогою чи хоча б за слушною порадою. Може, варто піти й усе розповісти Миронові? А як щодо Лени? Макс спробував уявити, що, швидше за все, з цього вийде. Шуба-дуба-ду-ба-а! Тоді вже краще відразу здатися в психушку. Він ладен був посперечатися: хто-хто, а Карлик-ніс у них напевно ще не мешкав у одній палаті з Наполеоном і сером Ісааком Ньютоном.
Але навіть якщо Мирон чи Лена йому повірять (на що Макс зовсім не сподівався), але припустимо,
Ось-бо й воно.
Залишався… він сам.
Ось тільки чи вдасться?
— Я… — почав Макс. — Я хочу зустріти себе.
І подумки додав:
«Дорослого».
Макс завмер в очікуванні. Нічого не відбувалося. Напевно, він хотів забагато.
— От лайно… — зітхнув Макс, переповнений розчаруванням і глибокою екзистенційною самотністю.
— Чого ти хотів? — запитав хтось позаду.
Він озирнувся. І побачив себе, який стояв біля вікна, спершись на підвіконня. Яскраве сонячне проміння потрапляло йому просто в очі й не давало можливості добре розгледіти обличчя. Але він був трохи вищим і кремезнішим. Тільки голос майже не змінився. Можливо, він виглядав би так років у тридцять чи тридцять п’ять.
— Мені… мені потрібна твоя порада, — сказав Макс. — Що зі мною відбувається? Я хочу, щоб усе закінчилося.
— Я знаю, — кивнув Макс-дорослий.
— А тепер… ще й це! — він розвів руками. — Подивися, на кого я став схожий. Що мені робити?