Він злив воду в унітазі й застебнув штани тільки на верхній ґудзик — одного цілком достатньо, щоб пройти до себе в кімнату з виглядом, що не викликатиме зайвих запитань. Думки про вечерю нанесли формальний візит і чинно подалися геть. Жерти анітрошки не тягло.
«Вони повинні за це відповісти».
Влад тупо вп’явся поглядом у сміттєве відро й так простояв десь із хвилину, міркуючи, звідки почулися ці слова. Ну, зрозуміло, вони пролунали в його власній голові, а де ж іще? Адже не міг їх сказати хтось, хто сидить у сміттєвому відрі. Або хтось, хто заліз у бачок унітаза.
Вийшовши з туалету, Влад, щоб уникнути зайвих контактів принаймні до ранку, крикнув матері, що не голодний і хоче раніше піти спати. Йому не відповіли, але з голосів, що на мить заткнулися, зрозумів: почули.
Цього було цілком достатньо.
Влада цілу годину в ліжку били дрижаки, як при дуже високій температурі (можливо, у нього й справді піднялася температура). Сварка батьків перекочувала з кухні до їхньої кімнати, де благополучно затихла, змінившись батьковим хропінням, і пам’яті Влада в притихлій квартирі нічого не заважало знову і знову, наче зациклений проектор, доконувати його сценою на темній вулиці Коперника (сценою з його подвійного життя — в залі аншлаг, публіка в захваті), підкидаючи до топки переживань свіженькі подробиці.
Біль у паху, завдяки нерухомості його тіла, поступово вгамувався, перейшовши в ниючу пульсацію нижче пояса. Вранці Влад дуже сподівався помітити зміни на краще, оскільки інакше на нього чекав би кошмарний візит до лікаря (і, як наслідок, малоприємна розмова з батьками). А потім, може, навіть… О Боже…
Операція.
«Це їм так просто не минеться, обіцяю».
Влад аж підскочив на ліжку. Не звертаючи уваги на вибух болю в яєчках, він лежав і слухав — слухав кімнату, слухав себе. Слухав… і прагнув почути, бо вже напевне знав, що почує знову. Це був жах розуміння.
Раніше він думав, що голос у його голові — і в залі ігрових автоматів, і вже вдома, коли стояв у туалеті, намагаючись видавити із себе хоч кілька крапель, — лише примха його власної уяви. Але тільки цієї миті його пронизала раптова впевненість, що з ним справді говорять. Хтось постійно спостерігає за ним.
— Хто тут? — сказав Влад у темряву.
«Може, в тебе просто дах їде? — запитала ліва півкуля його мозку праву. — Ні, не думаю, — була відповідь».
— Хто…
«Друг… друг, про якого ти завжди мріяв, але якого в тебе ніколи не було».
— Я, — Влад осікся.
Це сталося, контакт відбувся, він одержав докази.
— Де ти?
«Близько».
— Мені дуже погано, — Влад вів запеклу боротьбу з жахом, що наповзав із темряви. — Мені п-погано…