— Не скажу. Ну!..
— Ми ж переходили туди й назад. І я, коротше, подумав, а раптом Гришину можна було б… — Марк зробив швидкий вдих і на видиху нерішуче завершив: — …повернути?
Соня здригнулася.
— Ти здурів?! Куди повернути? Ти не псих, ти дятел тупоголовий! Звідки тільки у твоїй голові така хрінь береться?!
— Не знаю. — Марк почервонів, пригадавши, як обмочився, коли Гришина вдерлася за ним до ліфта. — Мені було страшно, але я все обдумав, і, знаєш, Гришина не намагалася зробити мені боляче чи щось таке. Як на мене, вона просто хотіла повернутися до нашого світу. Можливо, і борсук, і кошеня переслідували нас, бо відчували, що ми можемо витягти їх звідти, ну, з того місця. — Дівчина обхопила долонями голову, Марк підняв руку, просячи не перебивати, і заторохкотів скоромовкою: — Чекай. А раптом це можливо? Нам же невідомо, що станеться, якщо Юля пройде через ліфт у зворотний бік. Раптом вона оживе?
Кілька секунд Соня нібито не дихала. Потім, ледве ворушачи посірілими губами, промовила:
— Якби то справді була Гришина, вона не рвалася б назад до нашого світу. Гришина хотіла померти.
— Гришина — дурепа, яка піддалась емоціям! — запекло вигукнув хлопчак. — Хочеш сказати, вона знову стрибнула б, якби їй дали другий шанс?
Соня зненацька роздратувалася.
— Який другий шанс?! Гришина вже стрибнула, і її розмазало по асфальту! Кому як не тобі про це знати? Її немає, вона вже згнила, як згнив мій Ельф або твій борсук. Забудь про неї! О’кей, можливо, у твоїх словах і є якийсь сенс: істота погналася за нами, бо хотіла перебратися до нашого світу, але то була не Гришина. То була не вона!
— А хто?
Дівчина штрикнула його розлюченим поглядом.
— Не знаю. — Вона на мить замовкла, а тоді гмикнула й уп’ялася в притуманені після сну Маркові очі: — Стоп. Чувак, чи я щось не доганяю, чи ти оце щойно всерйоз заговорив про те, щоб туди повернутися?
Хлопчак кілька разів провів пальцями по очах. Без окулярів він мав безпомічний і розчарований вигляд. Потім дуже тихо зронив:
— Ні.
— Думаєш, якщо випхаєш Гришину на цей бік ліфта, будеш і далі бабратися у своїх грядках?
— Ні. — В Марковій голові зяяла пустка, він немовби перегорів і більше не знаходив сил на вияв емоцій, уникав дивитися на Соню. — Я більше не повернуся туди. Після такого, — голос був вилинялим, невиразним, — ти ж розумієш, я просто не зможу…
Дівчина зм’якшилася, та все ще сердилася на нього.
— Тоді до чого ця розмова? На практиці: як ти хотів її повертати? Покатати на ліфті, показуючи, які кнопки натискати?
Вона на секунду заплющила очі й здригнулася, подумки вималювавши те, що описала. Уявила, як хлопчак залишається у дерев’яному будинкові, а схожа на паралітика істота в тілі Гришиної успішно відбуває перехід і з’являється з ліфта на першому поверсі їхнього будинку. Марк покрутив головою, натрапив на окуляри, потягнувся по них і начепив на носа.
ebooksa