Жахослов ,

– Так, казала. І я недооцінила його. Але цього разу такого вже не буде. Я лише хочу, аби ти мені вірив. Віриш мені?

Перш ніж він устиг дати ту чи іншу відповідь, у дверях знову з’явилася Луїза. Вона тримала ніжну порцелянову чашку, від якої йшов запах, що нагадував камфору з відтінком плісняви. Люціус наморщив носа і скривив невдоволене обличчя.

– Оце вже ні, юначе, – сказала Кіт. – Це для твоєї ж користі. Ліки й не мають смакувати, як цукерки. Часом усі ми маємо робити те, що не хочеться.

Він зміряв її поглядом і відповів:

– Знаю.

ХІ

У здичавілому саду біля схованки на неї чекав той самий хлопець, що приходив попередити про раптову загибель Ліз Страйд. Відтоді вона його більше не бачила, хоча й шукала. Без жодних слів він простягнув їй обгорнутий ситцем пакунок. І вже збирався тікати, коли вона схопила його за руку.

– Звідки ти знав? Про жінку в Даффілдз-Ярд?

Вона не думала, що хлопець відповість, але була сповнена рішучості не відпускати його. Він пручався, але від неї було не вирватись. Нарешті він обм’як і промовив:

– Я бачив її. Бачив її тіло.

Вона відпустила його, знаючи, що більше нічого не доб’ється. Хлопець розчинився в тумані.

Всередині сараю було холодно, в атмосфері відчувалася ворожість – наче це місце відтепер вважало її чужинкою. Чи, мабуть, подумала Кіт, це була лише її уява. Це намір її перебування тут змінився, а не саме місце, яке місяцями було найближчим повіреним усіх її таємниць, місце, що допомогло їй змінити життя і змінитися самій. Чотири стіни, що зберігали її секрети надійно й міцно.

Присівши на свій куфр, вона розсіяно дивилася на пакунок у себе на колінах. На тріщини в стінах, на сліди брудних чобіт на підлозі – з помітною дірою в місці відірваного від підошви шматка, на гостроверхий дах із занадто тонкими бантинами. Вона торкнулась пальцем краю ситцю, який обгортав пакунок, і її руки затремтіли – вона глибоко вдихнула і відгорнула тканину. Револьвер виявився марки «Британський бульдог» – модель, з якою вона тренувалася, але яку ще жодного разу не використовувала – з барабаном на шість патронів і дерев’яною рукояткою. Його відблиск здався їй моторошним.

Кіт клацнула барабаном, і перед її очима постали кулі, що мирно чекали всередині. Вона провела пальцями вздовж гравіювання «Філіп Веблі й син, Бірмінгем», яке сповіщало, хто виготовив зброю і де, торкнулася курка. Модель була стара, але Кіт не дбала про її вік – аби лиш діяла як треба.

Вона й досі не могла до кінця повірити, що збирається навести його на іншу людину – хай навіть винну в усіх тих злодіяннях – і вистрілить з метою забрати життя.

Кіт заплющила очі й відкинулася до стіни. У розділі «Знайомства» з’явилось оголошення із зазначенням часу й місця – витримане в тоні, що натякав на романтичні стосунки. Вона спитала себе, чи вже занадто пізно – чи не набридло йому чекати, чи не покинув він продивлятись газети в пошуках знака від неї, знака її згоди, і чи не намарно це все.

Вона щовечора не втрачала пильності, відколи вперше прочитала листа. Навіть удень лишалася підозріливою, постійно озираючись через плече, намагаючись упевнитись, що знає кількість і розташування виходів, куди б не йшла, пересвідчуючись, що може легко й швидко вихопити кийок. А ще вона розвинула в себе звичку надягати кастет, щойно відійде на кілька кроків від Леман-стрит.

Кіт настільки зосередилася на можливій загрозі, що вже не чула Ейрдейла, коли той глузував з неї, взагалі не зважала на нього. Не помітила навіть, як він притих за останні кілька тижнів, наче збагнув, що немає жодної розваги знущатися з того, хто не звертає ніякої уваги. Райт жартома питав, до яких чарів вона вдалася.

Кіт не знала, як довго просиділа із заплющеними очима, та зрозуміла, що довго, коли холод пробрав її до кісток. Вона встала і швидко почала перевдягатись у форму. Її трусило. Вона сховала волосся під шолом, застебнула зимову шинель і обачно вклала пістолет у кишеню, гаряче молячись про те, щоб не вистрілити собі в ногу.

Проминаючи огорожу Церкви Христової, вона уповільнила ходу, вдаючи, що поправляє на собі чоботи. Вона напружувала слух, але нічого не чула, доки із затінку церковного двору не пролунав голос Келлі, низький і чистий.