Жахослов ,

Кожна секунда перетворювалася на годину, кожна година – на вічність, і день просто тривав і тривав без кінця, сягаючи незбагненної довжини. Здавалося, вона цілу вічність пролежала на ліжку, озираючи розсіяним поглядом візерунки на килимі, картину на стіні, дерев’яні стінки одежної шафи, вазу з квітами і миску на раковині, вишиту подушку на кріслі в кутку.

Вона не спала. Сну не було вже давно, і тепер він так само не приходив. Час від часу тишу навколо неї порушувала своїми криками Луїза, розлючено хряскаючи дверима без замка і наповнюючи коридор, а іноді й інші кутки квартири своїм вереском. Це тривало, доки Кіт не почула лагідний голос місіс К., що намагався задобрити матір обіцянками чаю і чогось для заспокоєння нервів. Кіт сподівалася, що це буде опіум, міцна доза опіуму, і що Луїза проспить якнайдовше і зрештою забуде, що накоїла її донька.

Проблема, однак, полягала в тому, що Луїза, як виявилось, не пам’ятала, що саме скоїла Кіт. Вона була розгнівана, вона почувалась осоромленою, вона була цілком упевнена, що її дитя накликало безчестя на всю родину, та при цьому не могла пригадати, в чому полягала провина її доньки. Очевидно було, що у свідомості матері один гріх підмінився іншим. Наскільки могла зрозуміти Кіт з гнівних реплік Луїзи, та була переконана, що її донька стала продажною жінкою.

Лунали ще якісь звинувачення, одне безглуздіше за інше, але основна думка була незмінна: Луїза гадала, що Кіт повія, і ніхто не міг переконати її в іншому. Хіба не тому вони з місіс К. ходили до поліційного відділку? Щоб вимагати розслідування, аби поліція заборонила їхній доньці займатися настільки жахливими речами? Хіба Люціус – милий, добрий Люціус, який дбає лише про порятунок сестриної душі – не присягався, що саме цим Кіт заробляла собі на життя?

Повернувшись додому рано-вранці, Кіт не пішла відвідати свого брата. Крізь стіну між їхніми кімнатами вона чула, як він деякий час кликав її, але в неї не стало духу відповісти. Нестерпно було б дивитися на нього, знаючи, що його вчинок, хай навіть скоєний задля її порятунку, прирік на смерть Мері Келлі. Вона знала, що не зможе говорити з ним, не розридавшись. Якщо вона тільки розтулить рота, то неодмінно скаже щось гидке, не втримається від того, щоб хоч трохи – о, зовсім трохи! – зірвати на ньому свій розпач і тим полегшити тягар на серці. Вона не може – не сміє – розмовляти з ним, доки не здатна тримати свій гнів, своє почуття провини під контролем. Доки не зможе збрехати йому, заприсягтися, що він не має ні найменшого стосунку до трагедії, яка розігралася цієї ночі.

Нарешті вона почула, як захропіла Луїза, хрипло й гучно – несхибна ознака того, що вона вжила свої «ліки». Невдовзі в її двері хтось обережно постукав, і все, що могла зробити Кіт, це відірватися від споглядання акварелі з квітами – подарунка преподобного Касвелла. У дверях з’явилася місіс Кіттредж і нерішуче завмерла на порозі, не впевнена, що їй тут раді. Кіт кашлянула і нарешті віднайшла в собі сили говорити.

– Чого вам, місіс К.? – вона не говорила, відколи минулої ночі попрощалася з Мейкпісом. Ночі? Ранку? Втім, яка різниця?

– Кетрін… – почала жінка, а тоді замовкла, ввійшла в кімнату й підсунула стільця до ліжка Кіт, аби дивитися прямо в обличчя дівчині, наче це було важливо. – Кіт, я…

Кіт здивовано звела брови. Вона не була впевнена, що готова до будь-якого спілкування. Але місіс К. не гримала на неї, поводилась раціонально і не перебувала в полоні власної уяви. Місіс К. хотіла поговорити, тож Кіт вважала, що може принаймні вислухати її.

Вона сіла, відкинувшись на подушки, усвідомлюючи, що так і не зняла свою уніформу – і що треба якось повернути її у відділок, так само, як і кийок, шинель і свисток, а ще ліхтарик. Подумавши про це, вона зітхнула. Принаймні чоботи, що лежали в кутку, були її. Точніше, її батька – преподобний Касвелл мав досить скромний розмір ноги, а вона достатньо великий.

– Так, місіс К.?

– Кіт, мені шкода.

Кіт кліпнула очима. Чого вже вона точно не очікувала, то це вибачення.

– Мені дуже прикро за те, що ми накоїли. Я гадала, що ми чинимо правильно. Ми… твоя матір мала певні підозри, а потім твій брат розповів нам, чим ти насправді займалася. О, знаю, наразі вона не дуже розуміє, що до чого, але вона прийде до тями… Тож ми вирішили потурбуватися про тебе. Ось тільки… – Вона змовкла й засопіла. – Коли я побачила тебе в тій кімнаті, у тій формі, таку високу і статечну, я зрозуміла, що ти не потребуєш порятунку. Я знаю, це ти займалася порятунком інших, а ми це зруйнували. Знищили все.

Вона замовкла і почала схлипувати. Кіт хотілося приєднатись до неї, але вона розуміла, що сльози нічого не вирішать. Тож лише погладила плече місіс К., щось заспокійливо шепочучи, і нарешті витиснула із себе:

– Все гаразд.

Жінка стрепенулся.

– Ні, не гаразд, – з притиском відповіла вона. – Нічого не гаразд! Після того як я ходила на всі ці жіночі зібрання, слухала заклики про право голосу і рівність, піти й зруйнувати твоє майбутнє, твій шлях, на який жодній з нас не дозволено ступити!

– Я гадала, ви ходите до церкви й на спіритичні сеанси, місіс К., – сказала Кіт, дещо спантеличена. Отже, їхня домовласниця – борець за жіночі права? Кіт подумала, що зовсім не знала її. Місіс К. здавалася ображеною, потім знітилася.

– Що ж, я справді ходжу на ці сеанси – але де, ти гадаєш, ми проводимо наші суфражистські зустрічі? Яке місце найбезпечніше у світі? Церква. Втім, я маю тобі дещо сказати, і це стосується не походів до церкви чи жіночих організацій, це стосується сеансів. Ти знаєш, що я ходжу побалакати з моєю милою старенькою матусею?