Жахослов ,

– Особисто я проведу завтрашній день, шукаючи в магазинах новий капелюшок, – сказала Клара. – Не годиться відвідувати театр двічі в тому самому вбранні. До того ж, я так розумію, що у відвідувачів з cercle rouge прийняті chapeaux з вуалями – якщо тільки не маски на все обличчя.

– Ти купуй капелюшок, – сказала Кейт. – А я дістану револьвер.

– Дуже передбачливо. Кожному театральному критикові не завадить мати його при собі. Покупка мідного корсета теж була би розумною витратою.

Кейт не жартувала. Їй дійсно потрібна була зброя.

Юкі могла піти хоч у левове лігво – своїми маленькими кроками, обмеженими традиційним японським вбранням – з однією лише парасолькою і повернутися з величезним хутряним килимом. Стильне Кларине пальто мало акуратні внутрішні кишені, наповнені цілим розмаїттям приладів для розтину, нарізання, метання, розпилювання й коління. Кейт була найменш небезпечною в агенції в її теперішньому складі. Тонкий ніж для очищення яблук, захований у рукаві, був слабким захистом проти Ґіньйоля та цілого Легіону Жаху.

Перс дав їй розписку, яку слід було показати месьє Келу, головному зброяреві Паризької Опери. Він мав власні підземні володіння, стіни якого були обкладені мішками з піском, а в повітрі стояв запах пороху. Окрім мечів, списів і бойових сокир, затребуваних на сцені вагнерівськими воїнами та валькіріями, в будинку зберігалося достатньо діючих рушниць, пістолетів і навіть маленька гармата для захисту від вторгнення ворожого натовпу… Що, на думку Кейт, більше відповідало задуму. Щоб стратити коханого Тоски,[138] гармата Ґатлінга не була потрібна, і навряд чи постановка багатьох класичних опер вимагала присутності на сцені польової артилерії. Але в месьє Келу навіть це можна було знайти. Месьє Ерік пережив облогу Парижа під час франко-прусської війни і Комуну. Також він мав підстави остерігатися розлюченої юрби зі смолоскипами. Не було в цій будівлі майже нічого, включно з існуючими тут правилами, до чого він не доклав своєї блідої кістлявої руки.

Спочатку месьє Келу запропонував їй кілька звичайних пістолетів із перламутровими рукоятками, які, на думку Кейт, цілком годилися для Енні Оуклі[139] і навряд чи – для героя музичної драми. Пістолети здалися їй дуже легкими – радше для показового виступу, ніж для збройної сутички. Подумавши, вона вибрала простого, явно не першої молодості, «Британського бульдога» Веблі. Ця модель, уперше застосована Королівською поліцією Ірландії, була їй добре відома й ідеально вміщувалася в її ридикюлі. Револьвер надав сумочці достатньої ваги, щоб оглушити супротивника, якщо обстановка не дозволить вихопити зброю і стріляти.

Зброяр прочитав їй цілу лекцію про те, як вправлятися з револьвером. Надягнувши навушники для стрільби, вона вистрілила в солом’яну ціль із приколотою до неї фотографією. Це було підписане фото Емми Кальве, провідної діви «Опера Комік» – найбільшого суперника Паризької Опери. Кейт вклала кулю точнісінько в горло Кальве. Вона мала зірке око, а в револьвера був добре відрегульований приціл.

Перш ніж вона пішла, месьє Келу застеріг її:

– Мадемуазель, будьте обережні… не думайте, що ви тепер непереможна.

Кейт узяла це до уваги. Протягом чверті години його слова переслідували її…

Надворі, на площі Опери вона трохи розслабилася. Після стількох годин, проведених на Монмартрі, для неї було полегшенням опинитись у більш цивілізованому районі, де немає апашів у кожному провулку. Глянувши на показний фасад Пале-Ґарньє, вона навіть відчула, що месьє Ерік десь поряд, наче янгол-охоронець, і це відчуття трохи заспокоїло її. Дивно було мати такого покровителя, як він, але Кейт звикла до всіляких дивацтв.

Вона сиділа у кафе за столиком, пила гірку каву і гризла круасан. Вродливі дівчата з театрального хору й кордебалету шепотілися й щебетали навколо. Гарненькі хлопці намагалися заговорити з ними і здебільшого отримували відкоша.

Вона розгорнула примірник «L’Intransigeant»,[140] неприховано агресивної газети антидрейфусівського спрямування, який хтось залишив у неї на столі. Вона продивилася сторінки в пошуках цікавинок, зупиняючи погляд по черзі на кожному абзаці й перекладаючи про себе – її французька залишалась далекою від ідеалу, хоча тепер їй було значно легше читати складний текст. Вона знайшла статтю Анрі Рошфора,[141] прибічника дю Руа, про цивільних суддів, що дозволили Дрейфусу подати апеляцію проти рішення військового суду. «Слід було би, – писав Рошфор, – щоб добре навчений кат відрізав їхні повіки й посадив їм на очі великих павуків, найбільш отруйних, що знайдуться у світі. Нехай жеруть їхні зіниці й білки, аж доки не лишиться геть нічого в очницях, вже й зараз позбавлених зору. Потім усіх цих жалюгідних сліпців нехай поставлять до ганебного стовпа перед Палацом правосуддя, який вони осквернили своїм мерзенним злочином, і повісять їм на груди таблички: «Ось як Франція карає зрадників, що намагаються продати її ворогам!» Зважаючи на рівень публічного обговорення, сценічна кров і пронизливі скрики Театру Жахів здавалися мало не анахронізмом.

Дівчата за сусіднім столиком над чимось розсміялися.

Кейт згорнула «L’Intransigeant», вирішивши викинути його в громадську урну для сміття, щоб позбавити інших гуляк цієї отрути.

Чому всі так веселилися?

Поряд лунав знайомий скрип катеринки.

Це був той самий вуличний музика в костюмі горили з вулиці Піґаль, l’affiche vivante[142] Театру Жахів. Він заново спіймав свого пригнобленого партнера, або ж знайшов йому заміну. Може, тварин постачали ті ж самі брудні ділки, що забезпечували Максиміліана Великого канарками?

Сценічне вбрання мавпи змінилося. Тепер на ній була мініатюрна маска Ґіньйоля і його костюм.