Жахослов ,

Проводячи опитування й переглядаючи документи, Кейт знала, що поряд триває паралельне розслідування. Клара Вотсон проводила власні пошуки в сумнівних колах Парижа. Маючи доступ до підпільних шинків, вона приходила туди, щоб витягнути інформацію з місцевих покидьків і розпусників. Ідучи за своїми схильностями, англійська вдова відвідувала бої без правил, що проводилися в катакомбах серед полиць із черепами. Вона дослухалася до страхітливих історій, що пошепки переповідали з курилень опіуму, будинків розпусти, чорних мес і камер засуджених. Вона збирала плітки в Гільдії звідників, банді «Les Vampires»[122] і місцевій філії Клубу самогубців.[123] Подорожі Клари темними закутками Парижа часто приносили знахідки, що перегукувалися з результатами розслідувань Кейт у більш респектабельних колах. А це означало, що вони обидві наближаються до розгадки. І все ж відповіді й досі уникали їх.

Містом ширилися й інші чутки, на думку Кейт, безпосередньо пов’язані з їхньою справою. Так, нещодавно на Монмартрі зникли сестри-сироти, Анрієтта і Луїза.[124] Друзі стверджували, що сестри втекли, аби вступити до цирку. Жоден цирк не визнавав, що прийняв їх до своєї трупи. Історія про зникнення доповнювалася фотографіями з блідими личками сестер, дещо облагороджених камерою. Навіть Sûreté виявляла інтерес, але ціла низка видатних криміналістів – Альфонс Бертійон,[125] Фредерік Лярсан,[126] інспектор Жув[127] – так і не змогла відшукати зниклих дівчат. Провівши день у Бюро пошуку зниклих людей, Кейт знала, що менш привабливі громадяни десятками зникали в межах цього quartier, не викликаючи при цьому особливого громадського інтересу.

У ляльковій крамниці Юкі навела лад на вікні, виставивши там цілу низку кокеші.[128] Безногі й безрукі ляльки викликали в Кейт тривожні відчуття – вона ніби бачила паркан із насадженими на стовпи людськими головами. Тим часом Перс очікував на регулярні звіти від Кейт і Клари.

За тиждень Янголи знов зібралися на нараду в ляльковому салоні.

На пальті Клари було трохи крові. Вона казала не хвилюватися – кров була не її. Подібні небезпечні подорожі анітрохи не лякала англійську вдову. Клара могла бути навіженою, та все ж вона була розумна і – у свій власний спосіб – обережна. До того ж вона провела чудове детективне розслідування.

Перс спитав у Кейт, що їй вдалося дізнатися про Легіон Жаху.

– Історія Жоржа дю Руа та інших починається в далекому минулому, – сказала Кейт. – Справжній Бертран Кайє постав перед судом за двадцять років до створення Паризької Комуни. На сцені ж Театру Жахів його заарештовують 1871-го, в її останні дні. П’єса переносить історію вбивці трохи далі в часі, щоб створити контраст між його злочинами і великою різаниною протягом la semaine sanglante.[129] Наче сам Ґіньйоль підказує нам, у якому напрямі шукати.

– Ти скрізь бачиш руку Ґіньйоля, – зауважила Клара.

– А ти ні?

Удова знизала плечима.

– Може, й так.

– Яка б не була основна ідея цієї вистави – чия первинна мета видається мені цілком очевидною: полоскотати нерви приголомшливим і відразливим видовищем, і я не маю підстав вважати інакше – усі члени Легіону Жаху перебували в Парижі за часів Комуни. Поки що я не можу цього довести, але я впевнена: саме там наші п’ятеро поважних джентльменів зустрілися вперше.

Ассолан і дю Руа були солдатами в армії Версаля, юними офіцерами, що командували un escadron du mort.[130] Вони не брали участі в боях – вони здійснювали страти. Зараз у це важко повірити, але Мортен і Прадьє були комунарами. Вони починали в політиці як радикали, послідовники Бланкі[131] та ідей соціальної справедливості. Але з розпадом Комуни обоє змінили свої погляди. Отець де Керн був заручником, одним із небагатьох, кому вдалося вціліти. Саме де Керн звів усіх разом, слугуючи посередником. Мортен і Прадьє зрадили товаришів, видавши їх Ескадрону смерті, за що було відпущені Ассоланом і дю Руа під чотири вітри. Після Кривавого тижня Мортен і Прадьє завербувалися і стали шпигунами Версаля. Стверджувалося, що вони лише видавали себе за комунарів. Кожного, хто дозволяв собі казати інакше, одразу ставили до стінки. Ассолан отримав підвищення, а дю Руа, провівши деякий час в Алжирі, пішов з лав армії, щоб розпочати свою успішну кар’єру видавця, а згодом політика.

Ці п’ятеро лишалися союзниками майже сорок років. І прикривали один одного. Якщо Мортен опинявся в центрі фінансового скандалу, в «La Vie Français» з’являлася передовиця, яка жорстко наполягала на його невинуватості. Хорист, що звинувачував де Керна в мерзенних діях, опинився на лаві підсудних перед суддею Прадьє за сумнівними звинуваченнями і був засуджений до ув’язнення на острові Диявола. Якщо Ассолана підозрювали в спробі перевороту, дю Руа віддавав шану його доблесті й закликав представити його до винагороди. 1871 року вони були ворогами. Тепер ближчі за братів.

– Цікаво, міс Рід, – сказав Перс. – Але я змушений пригадати заперечення, зроблене місіс Вотсон кілька днів тому… ви хочете, щоб ці особи виявилися винуватими. Люди їхнього класу і становища викликають у вас зневагу. І якби вони виявилися справжніми бузувірами, це цілком відповідало б вашим упередженням.

Кейт намагалася прийняти це до уваги. Розслідуючи діяння Генрі Вілкокса, вона на кожному кроці ставила під сумнів власні інстинкти. Над міру обережна, вона нічого не пускала до друку, не маючи двох чи більше надійних джерел, Осторонь залишалися голослівні, хоча й варті довіри чутки. Зараз вона послуговувалася тим самим методом: цілковито ігнорувала всілякі історії з других чи третіх рук (а таких було безліч), дотримуючись лише достовірних фактів, навіть коли докази свідчили, що записи в реєстрах були змінені або знищені. Вона була задоволена тим, що мала досить аргументів проти дю Руа і його приятелів на підставах звинувачень кількадесятирічної давнини – хоча й не очікувала, що французький (або англійський) суд оголосить справедливий вирок. Чого вона не могла, то це встановити беззаперечний зв’язок між Легіоном Жаху і вбивствами на Монмартрі.

Перс подивився на Клару, чий вираз обличчя важко було прочитати.

– Я вирішила зняти своє заперечення, – промовила Клара.

Кейт зауважила дивний бюрократичний тон цієї фрази.

– На яких підставах? – спитав Перс.