Жахослов ,

– Тепер я вірю, що Кеті має рацію. Вони є винуватцями.

– Ви маєте докази?

– Звісно, ні. Такі люди доказів не лишають. Це все відчуття та інтуїція, Дароґа. Наймаючи лише жінок, ви мали б цього очікувати…

Кейт хотілося дати їй ляпаса за ці слова, навіть попри те, що Клара була на її боці.

– У кварталах, де важко когось злякати, при згадуванні імен цих людей повисає тиша, – пояснювала Клара. – У тих непроглядних закутках трапляються такі суб’єкти, яких можна з повним правом назвати чудовиськами – і вони бояться Жоржа дю Руа більше, ніж… скажімо, ніж Привида Опери. І зовсім не через те, що переймаються черговою гострою статтею в «La Vie Française» чи незграбним керуванням Асамблеєю. Інші Легіонери теж мають лиху репутацію.

Доктор Йоганнес,[132] сатаніст, каже, що отець де Керн – найстрашніша людина в Парижі. І не в якомусь переносному сенсі, мовляв, відданий слуга диявола сахається високоморального служителя церкви. Ні, Йоганнес каже буквально. Найстрашніша людина в Парижі. Чудовиськами не народжуються – ними стають. І сирітські притулки, якими опікується де Керн, усіляко працюють на це – жорстокість, злидні й лицемірство систематично калічать юні душі й тіла. Де Керн виховав цілі покоління чудовиськ, армію потвор. Я могла б захоплюватися цими закладами, якби їм відверто не бракувало естетики.

Ассолан – м’ясник, без жодних сумнівів. І недоумок. Убив більше французів, ніж німців, ще навіть до того, як Кривавого тижня йому надали в розпорядження власну гільйотину. Мортен і Прадьє – вагомий доважок до цієї компанії. Обоє прожили так довго лише тому, що перебувають під захистом дю Руа. Якщо вірити їхнім покинутим коханкам, Мортен пішов стопами маркіза де Сада – неминуча ознака дилетанта серед справжніх знавців мистецтва тортур, тоді як Прадьє більш схильний до жалюгідних збочень у дусі Захер-Мазоха.

Вони – винуватці. Кожен, з ким я говорила, так стверджує. При цьому ніхто не може чітко пояснити, у чому саме вони винуваті. Чи не хочуть, незважаючи на… методи максимального ступеня переконливості.

Промовляючи останню фразу, Клара затремтіла – як здалося Кейт, від захвату. Ця жінка точно не була дилетантом в обраному мистецтві.

Кейт теж відчувала трепет, але зовсім іншої природи.

– Чи можливо таке, що хтось із Легіону і є Ґіньйоль? – спитала вона. – Тобто, ми всі вважаємо, ніби спритник у масці – молодий. Але існують лікарські препарати та зілля. І той самий дю Руа або де Керн міг би ковтнути чогось, що на кілька годин перетворить його на спритне чортеня. Достатньо, щоб виступити на сцені.

– Але таврувати під завісу самих себе? – заперечила Клара.

– Ти так гадаєш? А може, то було хизування?

Клара замислилася на мить.

– Або ж показувати ніс Легіону Жаху – то лише маневр, що відвертає увагу, – припустила Кейт. – Як насмішки Гайда над Джекіллом.

– Навряд чи, – не погодилася Клара. – Ці люди мають забагато ворогів, щоб самим перетворюватись на власних Немезид.

– Це правда, – сказав Перс.

Кейт змушена була визнати це.

– Ґіньйоль може бути людиною з їхнього минулого. Може, він – уцілілий під час Кривавого тижня, живцем укинутий до братської могили Ескадроном смерті, з якої вибрався, палаючи жагою помсти. Може, підлеглий, якого кинули на розтерзання, зваливши на нього власні злочини, і який повернувся до міста після років лихоманки й наруги у виправній колонії. Чи один із твоєї армії потвор, Кларо, якого жорстоке поводження перетворило на Übermensch.[133] Але якщо справа в цьому, то чому він не намагається їх убити? Насмішка – доволі беззуба помста.

– Французи воліють краще бути вбитими, ніж прилюдно пошитися в дурні, – сказала Клара. – Французи – кумедна порода. Б’ються ногами… любляться обличчями.