Жахослов ,

– Я вже чула це раніше, тільки у брутальнішій формі.

– Не хотіла образити твої ніжні дублінські почуття.

– В Дубліні теж про англійців приказки складають. Та й взагалі скрізь, де вони почепили свій прапор і марширують довкола.

– Отже ми анітрохи не наблизились до істини, – знову втрутився Перс.

Після їхньої останньої словесної дуелі Кейт збагнула – радше з тривогою, – що Клара Вотсон симпатизує їй. Кейт не очікувала, що ця жінка взагалі здатна на симпатію, а дізнавшись про це, зраділа не дуже. Навколо Клари ширилося безліч чуток. Одна з них стверджувала, що в Бенаресі[134] англійська вдова вжила певних заходів, аби заразити найліпшу подругу проказою. В агенції Кейт і Кларі доводилося грати в одній команді. Вони звикли кепкувати одна з одної, обмінюючись жартами, що здавалися їм кумедними, а людьми за межами агенції помилково приймалися за ворожість. Було в цьому щось від флірту.

– Наша донька Ірландії, може, і не наблизилася, – сказала Клара, – але й дитя Боадицеї[135] ще має визнати поразку…

Неважко було уявити Клару в колісниці з мечами, прилаштованими до коліс, що стинають голови на ходу. Цілком можливо, що в Китаї вона й подорожувала цим незвичним екіпажем, зробленим на замовлення. І легко могла вмовити прирученого місцевого феодала зібрати вздовж дороги селян, аби лише перевірити колісницю в дії.

– Просто скажи, що знаєш, ти, хвора відьмо, – гарикнула Кейт.

– Що за тон, Кеті! Ти вся розчервонілася. Я починаю хвилюватися за твоє здоров’я…

– Час уже сказати, – тихо промовила Юкі.

Клара припинила всміхатися і поклала на стіл картку. Білу продовгувату картку із червоним кільцем.

– Що це? – спитав Перс.

– Запрошення, – відповіла Клара. – Забезпечує доступ на неоголошену додаткову виставу, що відбувається в Театрі Жахів по півночі, раз на місяць. Cercle rouge[136] означає належність до кола обраних гостей. Придбати місце в цьому колі неможливо. Принаймні не за гроші. Особи, яких ми згадували, – чи хоча б деякі з них – можуть бути регулярними відвідувачами таких вистав, але як виконавці чи як глядачі, я так і не дізналася. На цій картці чорнило, не кров. Але кров знадобилася, щоб отримати її. Великий Вампір, якого, здавалося б, неможна вразити нічим, заявив мені, що більше ніколи не хоче бачити après-minuit,[137] але що я вже напевне зможу насолодитись виставою. Як хочете, так і розумійте.

Великий Вампір очолював банду «Les Vampires» – найзухваліше злочинне угруповання в Парижі. Ще один чоловік у масці – цього разу тому, що посада, яку він обіймав, була настільки небезпечна і так гаряче виборювалася всіма охочими, що його єдина й незмінна маска постійно переходила від одного носія до іншого. Відтак найвище сідало в цьому курнику щотижня мало нового господаря, а тим часом Ірма Веп, друга людина в банді, завжди незмінно обіймала своє місце. Ця відчайдушна авантюристка пережила багатьох Великих Вампірів. Кейт розуміла, що найкращим рішенням буде триматися подалі від Веп – Демона Розбрату, як її називали. Утім, наразі між агенцією «Привид Опери» і «Les Vampires» тривав хиткий мир.

Кейт Узяла картку. Кільце було відтиснуто на клапті грубого паперу, у червоному чорнилі проглядало щось схоже на позолоту. Нелегко підробити таке, хоча відділ декорацій і афіш Опери, поза сумнівом, знайде спосіб.

– Як довго ми маємо чекати?

– Лише до завтра, – відповіла Клара. – Сподіваюся, твій ніжний шлунок витримає.

Вона повернулася до своїх записів у блокноті.

– Так, Кеті, – промовила Клара, – зникнення зазвичай трапляються у тижні, які передують щомісячним après-minuit… і тіла зазвичай знаходять протягом кількох днів після особливої вистави.

Всі перезирнулися.